Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Минуло три місяці.

Далеко від того села, де відбулася розмова полковника з Олексієм Виковим, на одній із вулиць окупованого Брянська поліцейський патруль затримав чоловіка в цивільному одязі. Схопили його «для круглого рахунку». Місцевим блюстителям нового порядку треба було виконати рознарядку ортскомендатури і вкомплектувати групу робітників для відправки до Німеччини. Молодий чоловік злегка накульгував, спираючись на ціпок. Жодних документів, які б свідчили його особу, при собі не мав.

Так військовий лікар Стефан Шредерс потрапив у поїзд, що вирушив тим же маршрутом, котрим промчав і ешелон, в якому були відправлені на каторгу з Києва Кисельов та Бунелик. Студент Першого Московського медичного інституту Шредерс, який достроково склав державні екзамени і пішов на фронт добровольцем, мав німецьке прізвище. Та він не був німцем. Народився й виростав у Білорусії, в дитинстві його звали Стефаном Жуковим. Чекіст Антон Шредерс всиновив хлопця, і з того часу Стефан став Шредерсом.

Разом із 886-м стрілецьким полком молодий військлікар потрапив в оточення на Сумщині. Контужений і поранений у ногу, він довго блукав глухими дорогами у ворожому тилу, намагаючись перебратися через лінію фронту. Та фронт відсувався все далі на схід. У якомусь із сіл колгоспники дали Шредерсу старенький костюм, підлікували. Після цього він вирішив іти в Брянськ. Блукали чутки, що там начебто починають діяти підпільники. Але в Брянську поблизу вокзалу Шредерс почув позаду сердитий окрик. Оглянувшись, побачив дні гвинтівки, спрямовані просто в груди…

Усього цього, звичайно, не знав Рейнгард Шварц, комендант Дурханцтабору, розташованого в Нижній Сілезії.

Дурханцтабір славився як величезний ринок невільників, був воротами в рабство для тисяч людей. Звідси брали безкоштовну робочу силу агенти концерну «І. Г. Фарбеніндустрі», уповноважені «короля сталі» Крупна, вербувальники «комітету планування» Альберта Шпейєра, представники канцелярії обергрупенфюрера СС Фріца Заукеля. Важкі грузовики та поїзди розвозили «живий товар» з Вроцлава в усі кінці гітлерівського рейху. Відомство Генріха Гіммлера продавало невільників групами і поодинці заводчикам, фабрикантам, землевласникам-бауерам, фірмам і трестам. Комендант табору Рейнгард Шварц добре розумів, кому і для чого поставляє рабів, і робив усе можливе, аби лиш високосановні клієнти-вербувальники бачили в його «господарстві», обнесенім колючим дротом, послух, покірливість і порядок.

У супроводі свого помічника Руді — істоти ліліпутського зросту з незмінним нагаєм у руці — Шварц робив черговий обхід. Оглянувши польський та чеський блоки, комендант завернув до бараків, у яких тримали росіян. На той момент у «руських» бараках чекала своєї долі партія невільників з України. Руді доповів: двоє новачків щойно відлупцювали (і це не вперше!) прибиральника сміття Клезовича. Той користувався довір'ям в охорони табору, залюбки роздавав своїм співвітчизникам стусани й запотиличники. Новачки накинулися на Клезовича з кулаками і порахували не лише зуби, а й ребра. Порядок було порушено, і Шварц ішов похмурий, як осіння ніч.

Біля барака хлопчина-перукар скріб щербатою бритвою щоки невисокому білявому чоловікові, який виконував у блокові обов'язки лікаря. Помітивши коменданта, перукар нахилився до лікарського вуха і скоромовкою закінчив свою розповідь:

— … Роз'юшили Клезовичу пику ті ж двоє, що провчили його й першого разу. Звати їх Василь та Михайло. Тепер хлопцям не минути карцеру. Я давно за ними спостерігаю. Михайло, як видно, обізнаний із технікою, хоча й приховує це. Василь — людина інтелігентна, знає польську й німецьку мови. Після того, як вони першого разу дали прочухана прибиральникові, Василь пояснював Шварцові, що прибиральник Клезович непоштиво відізвався про адміністрацію табору. Тоді їм вдалося обвести навколо пальця коменданта, а тепер хлопців треба визволяти.

Лікар погладив долонею підборіддя, кивнув перукареві й попрямував назустріч Шварцові та Руді.

— Доброго ранку, гер комендант! Прошу вділити мені хвилину уваги.

Шварц зупинився. Лікар із російського блока рахувався в табірних списках як фольксдойче. Комендант робив для нього виняток, дозволяючи безпосередньо звертатися до власної персони. Цей Шредерс, чимало років проживши серед росіян, дещо тямкував у їхній психології. Вважаючи себе знавцем «національних характерів», Шварц часом заводив розмову з лікарем про слов'янську впертість та про дикунський фанатизм більшовиків.

— В чому справа? — невдоволено буркнув Шварц.

— Гер комендант, двоє в'язнів змушені були провчити прибиральника сміття за те, що він ледарює, дуже погано виконує свою роботу. Повсюди бруд, на що я, як лікар, неодноразово вказував йому, пам'ятаючи ваше розпорядження про чистоту.

— Гут! — сказав Шварц. — Гут! Накази треба виконувати. Але й зачинщики колотнечі мають бути покарані.

— Смію просити, гер комендант, пом'якшити їм міру покарання. Вони діяли з метою дотримання ваших вказівок.

Шварц ледь хитнув головою і рушив далі, наказавши Шредерсу іти слідом.

Ввечері перукар зустрів Василя Бунелика біля приміщення медичного пункту. Озирнувся й пошепки заговорив:

— Клезович — наволоч. Ми знаємо, що він із власної волі перейшов до німців під Ленінградом. Певне, гадав, німці цілуватимуться із ним… З людей знущається, перед охоронниками вислужується. Це так. Але не зв'язуйтеся з мерзотником. Є справи важливіші. Перекажіть своєму товаришеві: для покарання вас обох відправлять на кілька днів у Бургвайде. То філіал Дурханцтабору в передмісті Вроцлава. Не вішайте голів, усе буде гаразд. А тепер, товаришу, давай познайомимося. Я — Олексій, — і простягнув руку Бунеликові.

Перукар назвав лише своє ім'я, бо з причин, добре зрозумілих, прізвища свого старший лейтенант Биков назвати не міг.

Олексій Биков, як і наказав полковник, дістався до далекого чужого міста, відшукав квартиру, господареві якої треба було назвати пароль. Але