Читати книгу - "Марія Антуанетта"

злочинах. Голова суду Ерман нагадав слухачам — такої пізньої пори їх було вже небагато, решту розігнала по домівках утома, утриматися від будь-якого схвалення. Потім закликали Марію Антуанетту. Тільки вона не мала ще ніякого права на втому, дарма що вже другий день невпинно боролася за життя, їй зачитали рішення присяжних. Фуке-Тенвіль вимагав смертної кари — присяжні однодушно затакали. Тоді голова запитав засуджену, чи не хоче вона зробити якоїсь заяви.

Марія Антуанетта незворушно й цілком спокійно ви­слухала присуд присяжних і вирок. Навіть найменшим рухом не виказала страху, гніву чи слабості. На запитання голови не зронила й слова, тільки заперечливо похитала головою. Не обертаючись і ні на кого не дивлячись, у цілковитій тиші Марія Антуанетта вийшла з зали і спустилася сходами — вона вже втомилася від цього життя й від цих людей і глибоко в душі втішена, що всі дрібні муки вже скінчилися. Тепер аж до останнього часу потрібно зостатися незламною.

У темнім, мов ніч, коридорі їй на якусь мить зрадили підсліпі й перевтомлені очі, нога не намацала сходинки, вона загаялась і хитнулась. Миттю, перш ніж вона впала, жандармський офіцер лейтенант де Бюнь, — єдиний, хто на суді мав сміливість подати їй склянку води, — простягнув їй руку для підтримки. За це й за те, що він зняв капелюха, ведучи засуджену на смерть, на нього зразу ж доніс другий жандарм, так що він мусив виправдовуватись: «Я зробив це лише для того, щоб вона не впала, і жоден розумний чоловік не вгледів би інших причин, адже, якби вона впала, одразу б знявся крик про змову і зраду». По закінченні суду заарештовують обох королевиних адвокатів, у них випитували, чи королева не передавала їм якихось потаємних листів, — жалюгідні судейські душі, навіть турнувши Марію Антуанетту в могилу, й далі боялися її незнищенного завзяття.

Але бідна, знеможена і знекровлена жінка, що нагнала на суддів такого страху й завдала їм стільки клопоту, вже нічого не знала про ту жалюгідну вовтузню і спокійно й байдуже повернулася до в’язниці. Їй зосталося жити лише кілька годин.

У тісній комірчині на столі блимають дві свічки. До засудженої на смерть таки зласкавились: нехай ніч перед вічною ніччю не сидить у пітьмі. Досі надміру пильні, тюремники не зважилися тепер відмовити їй ще й у другому проханні: Марія Антуанетта попросила паперу й чорнила, щоб написати листа, — нехай зі своєї останньої й найтемнішої самотності вона хоч напише до тих, хто тривожився за неї. Наглядач приніс чорнило, перо і складений аркуш паперу, в заґратовані вікна вже зазирала вранішня зоря, а Марія Антуанетта, зібравши залишки сили, почала писати останнього листа.

Про останні передсмертні послання Ґете колись сказав чудові слова: «Наприкінці життя супокійний дух поро­джує досі йому незнані думки — і вони, мов щасливі генії, сяють на вершинах минувшини». Таке таємниче прощальне проміння освітило й цього останнього листа приреченої на смерть; Марія Антуанетта ще ніколи не виказувала стільки душевної сили, рішучості і ясності, як у цьому прощальному листі до принцеси Єлизавети, сестри її чоловіка, а тепер іще й опікунки її дітей. І на цьому аркуші, що лежав на жалюгідному в’язничному столику, вона писала майже чоловічим почерком — твердішим і певнішим, ніж на всіх тих листах, що спурхували з її роззолоченого столу в Тріаноні; мова набула чистоти, почуття — нескутості — немов перед смертю зірвалась душевна буря й розмела все те невпокійне хмаровиння, що на згубу цій безталанній жінці безмірно довго не давало їй зазирнути у власні глибини. Марія Антуанетта писала:

«Люба сестро, пишу тобі востаннє. Мене теж засудили, та не до ганебної смерті — вона лише для злочинців, — а до зустрічі з твоїм братом. Так само невинна, як і він, я сподіваюсь бути гідною його в останню мить. На душі в мене спокій, як у людей, що не мають нічого на сумлінні. Тяжкий жаль покидати моїх бідолашних дітей. Ти знаєш, що я жила тільки заради них і заради тебе, моя добра й ніжна сестро. Задля дружби ти пожертвувала всім і зосталася з нами — і в якому ж становищі я покидаю тебе! На судових дебатах я дізналася, що мою доньку розлучили з тобою. Ах бідолашна! Я не зважилася їй писати — вона б не отримала мого листа, а я не знаю, чи й цей дійде до тебе. Перекажи їм обом моє благословення. Я сподіваюся, що згодом, коли вони стануть більші, вони з’єднаються з тобою і зможуть тішитись твоєю ніжною опікою. Нехай обоє думають про те, чого я ненастанно їх навчала: головна підвалина життя — мати принципи й несхитно виконувати власний обов’язок, а щастя їм дасть їхня дружба і взаємна довіра. Нехай моя донька, як старша, відчуває, що завжди мусить допомагати братові порадами, які підкажуть її більший досвід і приязнь. Нехай мій син теж піклується про сестру і слугує їй, як личить у дружбі. Нехай нарешті відчують, що, хоч би як склалося їхнє життя, насправді щасливі вони будуть тільки тоді, коли житимуть у згоді. Нехай беруть нас за приклад! Яку розраду давала нам дружба серед наших страждань! А щастя стає вдвічі більшим, коли можеш поділити його з другом. А де можна знайти ніжніших і ближчих друзів, ніж у власній родині? Нехай мій син ніколи не забуде останніх слів свого батька, які я зумисне йому повторюю: «Хай він ніколи не прагне помститися за нашу смерть!»

Я мушу сказати тобі й про те, від чого найдужче болить моє серце. Я знаю, яких мук завдала тобі ця дитина, але пробач йому, люба сестро, він занадто малий, а дитині дуже легко вкласти до вуст усе, що хочуть від неї почути, й навіть те, чого вона й сама не розуміє. Я сподіваюсь, настане день, коли він ліпше зрозуміє ціну твоєї любові й ніжності, які ти виказуєш їм обом.

Ще маю звірити тобі мої останні думки. Хотіла написати тобі ще на початку суду, але, попри те, що мені й не дозволяли там писати, він проминув так швидко, що для цього я справді не мала ніякого часу.

Я помираю в апостольській римо-католицькій вірі — у вірі моїх батьків, у якій мене виховали і яку я сповідала все життя. Оскільки мені нема чого сподіватися на будь-яке духовне потішання — адже я навіть не знаю, чи є тут священики цієї віри; та й приходити їм сюди, де