Читати книгу - "Пташиний спів"

такого, що неможливо спокутати, усе можна об’єднати та зрозуміти в довгій перспективі прощення. Він тримався за дерев’яний паркан і хотів прощення для себе — за все, що він зробив. Стівен прагнув, аби єдність творення світу розтопила ті гріхи, ту злість, бо і його душа була частиною цілого. Тіло здригнулося від пристрасної любові, котрої він довго був позбавлений у крові та плоті вбивств, але яка тепер знайшла його.

Він підняв голову та зрозумів, що посміхається. Заспокоєний, пішов дорогою далі, не стежачи за часом. Десь годину він простував, і вечір ще лишався світлим, змінюючи лише відтінки полів та дерев, посаджених рядами або купками, чи поодиноко — там, де впала насінина.

Стежка спускалася вниз, і за поворотом Стівен побачив невеличке село. За канавою, котра відділяла село від дороги, на великій зеленій галявині грали двоє хлопчиків. Напроти був паб, і Стівен зайшов туди — він був більше схожий на вітальню чийогось будинку. Дратівливий старий чоловік запитав, чого він хоче, а потім приніс Стівенові пива з бочки десь у задній кімнаті. З пінтовим келихом пива він приніс стопку з якимось коричним напоєм. Узявши обидві склянки, Стівен вийшов на вулицю та сів на лаві біля галявини, спостерігаючи за хлопчиками, — аж поки не зникли останні промені сонця і не засвітився білий місяць.

До Франції Стівен повернувся на день раніше, щоби побачитися з Жанною в Ам’єні. Його переведення до штабу бригади відклали на два тижні, і після відпустки він повинен їхати на фронт до своєї роти. Стівен вирішив, що повертатися на війну буде простіше, якщо він проведе ніч у Франції до того, як подасться до розташування, підготовлене для нього Греєм.

Вокзал у Ам’єні був для нього наче старий орієнтир, і Стівен з подивом відмітив, що приїздить сюди лише втретє. Перший його приїзд призвів до незвичайних та непередбачуваних подій, зрештою, як і другий. Цього ж разу тут точно немає Ізабель, так що драматичних подій та поворотів назад у минуле не передбачається. Точніше, він на це сподівався.

Жанна вирішила, що може йому довіряти, і Стівен був дуже вдячний їй. У цьому не було жодної потреби, але вона проявила великодушність та винахідливість — якщо тільки її довіра не засновувалася на жалю. Зараз йому було складно зрозуміти, які саме почуття він викликає у людей, але навіть якщо рішення Жанни і зумовлене простим співчуттям до грубого солдата, він не збирався відмовлятися від їхнього спілкування. Вона була хорошою жінкою. Стівен часто думав, чому вона і досі незаміжня: їй було вже тридцять вісім або тридцять дев’ять, і скоро заводити дітей буде вже пізно.

З Булоні він надіслав телеграму та став чекати відповіді. Вона відписала, що буде рада його бачити у будь-який час того вечора.

Він прогулявся містом, усе ще зі своєю незручною військовою валізою. На ньому була одна з тих сорочок, придбаних у Лондоні, а також нова білизна. Воші, які дошкуляли йому, згинули у вогні, куди він відправив увесь свій одяг — ще у Норфолці. Проходячи вулицею Ліверпуль-стріт, дорогою назад він зайшов до перукаря та позбувся вусів. І тоді відчув себе знову тим молодим чоловіком, який приїхав на бульвар Гангу.

Стівен перейшов площу з кафе, у якому вони із Жанною вперше зустрілися, і попрямував до маленького будинку, де вона жила колись разом з Ізабель. Підійшовши, він подзвонив. Чекаючи біля дверей, він спробував згадати, як виглядала Жанна, але пам’ять приховала її образ.

— Заходьте, месьє, — Жанна простягла йому руку.

Стівен знов опинився у скромному холі, тепер наче більше освітленому. Жанна відчинила двері до маленької вітальні з блискучою дерев’яною підлогою та круглим столом, де в скляній вазі стояли фрезії. Обабіч каміна розмістилися два крісла.

— Ви стомилися з дороги?

— Ні, зовсім ні. Дуже добре почуваюся.

Стівен сів у крісло, запропоноване Жанною, та глянув на жінку. Він пам’ятав сильні риси її обличчя та бліду шкіру; коли дивився на неї, ставало спокійніше. Щось у її погляді та повороті голові іноді нагадувало Ізабель з її імпульсивністю, яка змінилася та вгамувалася у серйозності Жанни.

Вона зауважила:

— Вона казала, що ви любите роздивлятися людей.

— Після усіх цих років у багнюці я розгубив усі свої манери, — вибачився Стівен.

Він зрадів, що Жанна так швидко згадала у розмові сестру. Потім можна буде обійтися і без цієї теми.

— Ви чули що-небудь від Ізабель? — запитав він.

— Так. Вона дуже щаслива. Макса дуже важко поранили, але він житиме. Вона спросила подякувати вам від неї за те, що ви прийшли її побачити. Думаю, що для неї це було дуже важливо. Їй сильно не пощастило. Хоча мій батько сказав би, що вона просто повелася безрозсудно. Але я маю сказати, що усі її рішення були доволі непростими. Гадаю, що зустріч з вами додала підтримки і що ви бажаєте їй добра.

— Мені приємно це чути, — сказав він, хоча насправді це було не так. Дивно усвідомлювати, що тепер його роль у житті Ізабель зводилася до підтримки. — Дуже приємно, — повторив Стівен. У цю мить нещирості він відчув, як останнє відчуття присутності Ізабель покидає його і зникає не у фальшивому забутті, як колись, а у повній відсутності.

Він повернувся до Жанни.

— Як довго ви плануєте лишатися в Ам’єні? Ви живете в Руані, так?

Вона опустила очі вниз, на свої руки.

— Мій батько вже старий, і йому б хотілося, щоб