Читати книгу - "Пташиний спів"

— І ви вертаєтеся?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я завжди була слухняною дочкою. Але зараз мені хочеться незалежності. Мені подобається Ам’єн, цей маленький будинок.

— Звичайно, — Стівен знов подумав про її вік. — А що ваші інші сестри? Вони не можуть доглядати батька?

— Ні, вони усі заміжні. Вибачте, месьє, вечеря за годину, і я маю перевірити, як там справи на кухні. Може, ви бажаєте відпочити чи щось на аперитив?.. Я не вмію приймати гостей, — вона махнула рукою. — Не звикла.

— Зараз у світі все незвично, — відповів Стівен. — Добре, що ви це розумієте. А тим часом так. Я би щось випив.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Це була її перша посмішка, і Стівенові здалося, що це найнезвичайніший вираз людського обличчя. Посмішка почалася з того, що губи повільно розширилися, потім її бліда шкіра почала сяяти — але не через приплив крові, як у Ізабель, а якимось внутрішнім світлом. І аж наприкінці емоція досягала її очей, які звужувалися та спалахували вогниками довірливого гумору. Стівен подумав, що це не просто вираз її обличчя, а що саме воно змінюється і стає поблажливим та безхмарним.

— Є ще те, куплене за наказом Ізабель, коли ви приходили минулого разу. Запах жахливий. Називається «Олд Оркні» — якийсь англійський напій, — запропонувала вона.

— Шотландський, думаю, — засміявся Стівен. — Мені він добре знайомий.

Жанна принесла пляшку та глечик з водою. Стівен налив трохи віскі у маленьку кришталеву склянку та почав роздивлятися кімнату, коли Жанна зникла на кухні. У кімнату долинав брязкіт сковорідок та приборів, а запахи трав та вина викликали раптовий напад голоду. Він підпалив цигарку та оглянув маленьку вітальню, шукаючи попільничку. Усюди стояла безліч маленьких порцелянових та керамічних тарілочок, але він не ризикнув використати жодну з них як попільничку та струсив попіл у камін і затер ногою. Попри навіть новий одяг без вошей Стівен почувався ніяково та незграбно у цій охайній жіночій кімнаті. Цікаво, чи зможе він коли-небудь знову почувати себе природно у нормальному середовищі? Або ж уже перетворився на істоту, для якої нормою стали стеля з гофрованого заліза, обшиті деревом стіни і а посилки з їжею, підвішені до балок, аби до них не дісталися пацюки.

Жанна приготувала суп, який подала у супниці до столу в кінці кімнати. Вона планувала приготувати рибний суп так, як його готували у Дьєпі — містечку в Нормандії недалеко від її рідного міста, — але в Ам’єні неможливо було купити усі потрібні інгредієнти.

Стівен згадав, як Ізабель колись розсердилася через його слова, що Ам’єн не найбільш привабливе місто для гурманів.

— Мабуть, через війну з продуктами тепер складно, — припустив Стівен.

— Не думаю. Мені здається, причина в тому, що ам’єнці не дуже цікавляться їжею. Може, відкоркуєте вино? Я не знаю, чи воно хороше, — таке пив батько.

Стівен поки що не міг зрозуміти, чи сприймала його Жанна як якогось біженця, про якого має подбати будь-який патріот, чи ж вона просто по-дружньому до нього ставиться. Поки вони їли, він розпитував її.

Вона неохоче ділилася інформацією. Поводилася мило та скромно, ніби вважала, що ця зустріч суперечить правилам етикету і будь-якої мить хтось увійде та припинить усе. Із розповіді Стівен зрозумів, що вдома її тримало відчуття обов’язку стосовно до батька, який вочевидь вмів нав’язувати свою волю їй так само, як й Ізабель. Вона вдаліше опиралася батьковому обиранню кандидатів у чоловіки, ніж молодша сестра, але той відплачував тим, що перешкоджав одруженню з тими, хто подобався їй. Так само як він злякав солдата, котрий приходив до Ізабель, він віднадив удівця із серйозними намірами забрати Жанну з його дому.

Вона розповідала про своє життя дуже виваженими реченнями. Її манера говорити була строгою, але Жанна компенсувала це мерехтінням гумору в очах та раптових рухах довгими тонкими пальцями.

Її присутність заспокійливо впливала на Стівена. Він з задоволенням слухав її розповіді, а на питання завжди відповідав дуже тактовно, навіть якщо вона розпитувала про війну.

Коли стало доволі пізно, Стівен почав боятися свого повернення. Відтоді, коли його — маленького хлопчика — забрали з рідних полів та відправили назад у той заклад, де жив, він найбільше боявся моменту прощання: відчував себе покинутим. Він ніяк не міг змиритися з необхідністю повертатися у траншеї, і з наближенням цієї миті ставав усе мовчазнішим.

— Думаєте про повернення, так? — запитала вона. — Ви перестали відповідати на мої питання.

Стівен кивнув.

— Це не може продовжуватися вічно. Скоро американці надішлють нам танки — так каже маршал Петен. Треба потерпіти. Думайте краще про вашу наступну відпустку.

— Можна я знов приїду сюди?

— Звичайно, якщо хочете. Рахуйте тижні та дні. І бережіть себе. Судячи з ваших розповідей, нові обов’язки тепер не пов’язуватимуться безпосередньо з боями. А проте бережіть себе.

— Може, ви і праві, — зітхнув він. — Війна вже так довго тягнеться. Дуже довго. Я постійно згадую солдатів, з якими я...

— Вам треба перестати про них думати. Про тих, хто помер. Ви зробили для них усе, що могли. Більше ви не можете нічого вдіяти. Коли це закінчиться, тоді зможете про них згадувати. Але зараз потрібно зосередитися на тому, щоб вберегти своє життя. Іще одне ваше поранення ніяк не