Читати книгу - "Марія Антуанетта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Юне і зворушливе селянське дівча стояло й тремтіло, пройнявшись подвійним жалем: до засудженої на смерть і до своєї королеви. «Пані, — співчутливо проказала дівчина, підійшовши до ліжка, — вчора ввечері ви нічого не їли і майже нічого — вдень. Може, з’їсте що-небудь зараз?»
«Дитя моє, мені нічого не треба, для мене вже все скінчилося», — не підводячись, відповіла королева. Та коли дівчина ще раз наполегливо попросила поїсти супу, який вона готувала навмисне для неї, знесилена сказала: «Гаразд, Розалі, принесіть мені бульйону». Вона випила кілька ложок, а потім дівчина допомогла їй переодягтися. Марії Антуанетті порадили, щоб вона не йшла на ешафот у чорному жалобному уборі, який одягала на суд, бо визивне вдовине вбрання може роздратувати народ. Марія Антуанетта — хіба їй тепер ідеться про одяг! — не заперечувала і вирішила одягнути білу ранкову сукню.
Але й для цих останніх готувань їй приберегли ще й останнє приниження. Всі ці дні королева ненастанно стікала кров’ю, всі її сорочки були брудні. Маючи природне бажання вийти на останню путь у чистому, вона хоче одягнути свіжу білизну і просить жандарма, щоб він на хвилинку вийшов. Але офіцерові найсуворіше наказали ні на мить не випускати її з ока, і він відповідає, що не може залишити свій пост. Отже, зайшовши за ліжко, королева була змушена сісти навпочіпки і так перевдягати сорочку, а кухарка затуляла собою її наготу. Куди ж діти закривавлену сорочку? Жінка соромиться лишати брудну білизну перед очима чужого чоловіка і нескромними поглядами тих, що вже через кілька годин прийдуть ділити те, що зосталося після неї. Тож вона скрутила білизну в маленький вузлик і запхала в якусь заглибину за грубкою.
Потім королева надзвичайно дбайливо вдягнулася. Вона вже понад рік не була на вулиці, не бачила вільного, неозорого неба; саме в останню путь вона мусить убратись охайно і старанно — і керує нею вже не жіноча пиха, а відчуття врочистості цієї історичної хвилини. Ретельно розгладила на собі білу сукню, обгорнула шию легенькою мусліновою шаллю, одягла своє краще взуття; посивілі коси сховала під чепцем.
О восьмій годині постукали в двері. Ні, це ще не кат. Це лише його передвісник — священик, але з тих, котрі присягли Республіці. Королева чемно відмовилася сповідатись — Божими слугами вона визнавала тільки безприсяжних священиків, — а на запитання, чи треба йому супроводити її в останню путь, байдуже відповіла: «Як хочете». Ця вдавана байдужість була ніби грубезним муром, за яким Марія Антуанетта збирала силу й рішучість на останню путь. Коли о десятій годині прийшов кат Самсон, молодик велетенського зросту, щоб обтяти їй коси, вона зовсім не опиралась і спокійно дала зв’язати собі руки за спиною. Вона вже знає: життя не врятувати, треба подбати про честь. Тільки б ні перед ким не показати слабості! Зостатися сильною до кінця й показати всім, хто прагне її бачити, як помирає донька Марії Терезії.
Близько одинадцятої години розчахнули браму Конс’єржері. На вулиці стояв віз для вивозу падла — драбинчак, запряжений могутнім биндюгом. Людовіка XVI везли на смерть урочисто й поважно ще в його закритій двірській кареті, засклені віконця захищали його від найзухвалішої цікавості й найдошкульнішої ненависті. Але відтоді Республіка у вогнистому пориві сягнула незмірно далі, тепер вона вимагає рівності навіть для тих, кого везуть на ґільйотину: королева не повинна вмирати зручніше, ніж будь-який інший громадянин, для вдови Капет теж цілком годящий буде драбинчак. За сидіння правила вставлена між драбини дошка, на якій не було ні подушки, ні навіть ряденця, — але й пані Ролан, і Дантон, і Робесп’єр, і Фуке, і Ебер — усі, хто послав Марію Антуанетту на смерть, вирушили в свою останню путь на такій же твердій дошці; засуджена лише трохи випередила своїх суддів. Спершу з похмурих коридорів Конс’єржері вийшли офіцери, за ними, взявши рушниці в руки, цілісінька сотня вартових, далі спокійним і певним кроком ступала Марія Антуанетта. Кат Самсон, ніби боячись, що його жертва, оточена сотнями солдатів і вартових, таки зможе втекти від нього, тримав її на довгім мотузку, який зв’язував за спиною її руки. Всі, хто стояв довкола, мимоволі вразились цим несподіваним і непотрібним приниженням. Не почулося жодного звичайного глузливого вигуку. В цілковитій тиші королева підійшла до воза. Допомагаючи їй залізти, Самсон підтримав її рукою. Поряд із нею сів одягнений у цивільне священик Жирар, проте кат зі скам’янілим обличчям стояв на підводі, тримаючи мотузок у руці: мов Харон — душі померлих, він щодня з незворушним серцем переправляв свій вантаж по той бік життя. Але цього разу він і його помагачі всю дорогу тримали свої трикутні капелюхи під пахвою, немовби просячи вибачення за своє сумне ремесло в безборонної жінки, яку вони везли на ешафот.
Поганенький віз неквапно гуркотів по бруківці. Робилося це навмисне, щоб кожен міг уволю надивитися на це небачене видовисько. І на тій твердій дошці королева всім тілом відчувала кожен стрибок недоладних коліс по нерівному брукові, але сиділа бліда й незворушна, її очі з почервонілими повіками застигло дивилися перед собою — юрба, жадливо й гостро видивляючись на неї, не бачила на її обличчі ні страху, ні болю. Вона напружила всі душевні сили, щоб пробути сильною до кінця, її найлютіші вороги намарне виглядали хоча б сліду розпуки чи слабості. Марію Антуанетту вже ніщо не зачіпало: ні звичайне глузування жінок, що зібралися біля церкви Св. Роха, ні те, що актор Граммон, аби пожвавити цю похмуру сцену, в мундирі національного гвардійця їхав верхи попереду воза смерті, вимахував шаблею і гукав: «Дивіться, ось безсоромна Антуанетта! Тепер вона доблудилася, друзі мої!» Її обличчя було непроникне, здавалося, вона нічого не чує й не бачить. Від зв’язаних за спиною рук іще вище піднялась голова, очі дивилися тільки прямо й, скаламучені думкою про смерть, уже не помічали розмаїтих і диких вуличних картин. Не сіпнулися губи, не здригнулося тіло, вона цілком володіла собою, була сильна, презирлива й горда, і навіть Ебер наступного дня мусив написати у своєму «Père Duchesne»: «А втім, повія була смілива й зухвала до кінця».
На розі вулиці Святого Гонорія, на місці нинішньої кав’ярні «Реґентство», чекав чоловік з аркушем паперу й олівцем у руці. Це Луї Давид, одна з найбоязкіших душ, один з найбільших митців доби. Під час революції цей найгаласливіший крикун служив могутнім, допоки вони мали владу, і покидав їх у мить небезпеки. Він намалював Марата на смертному
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Марія Антуанетта», після закриття браузера.