Читати книгу - "Марія Антуанетта"

одрі, восьмого термідора врочисто клявся Робесп’єрові «випити з ним чашу страждань аж до дна», але на небезпечнім засіданні дев’ятого термідора ця героїчна спрага вже минулася, печальний герой чкурнув додому, врятувавшись цим боягузтвом від ґільйотини. Бувши найзапеклішим ворогом тиранів під час революції, він став першим, хто перекинувся до нового диктатора, а змалювавши коронацію Наполеона, обміняв свою ненависть до аристократів на баронський титул. Це був типовий перекинчик до владніших, облесливий з переможцями, безжальний до переможених; він малював переможця на коронації, переможених — по дорозі на ешафот. З такого ж возу для падла, в якому тепер їхала Марія Антуанетта, його згодом примітить Дантон і, знаючи про його нікчемність, миттю шмагоне презирливою лайкою: «Лакуза!»

Однак цей чоловік із лакейською душею та несміливим і підлим серцем мав гостре око і нехибну руку. Кількома штрихами на нетривкому папері він увічнив обличчя королеви, коли її везли на ешафот, створивши страхітливо довершений ескіз, немовби зупинивши життя нелюдською силою таланту. Ми бачимо на ньому пристаркувату жінку, вже не гарну, а тільки горду. Вуста погордливо стулені й мовби стримують внутрішній крик, очі байдужі й чужі, а сама вона зі скрученими назад руками сидить на ганебному возі так визивно і прямо, ніби на справжньому троні. Кожна риска скам’янілого обличчя виказує несвітську зневагу, а випнуті й горді груди — незламну рішучість; терпіння, що обернулося в упертість, і страждання, що стало силою, надають цій змученій постаті нової і страхітливої величі. Навіть сама ненависть, подивившись на цей портрет, не змогла б заперечити, що своєю шляхетністю й гідністю Марія Антуанетта звела нанівець ганьбу поїздки на возі для падла.

Величезний майдан Революції, теперішня площа Згоди, чорний від люду. Десятки тисяч людей уже зрання відстоюють ноги, щоб не проґавити нечуване видовисько: королеву, як брутально висловивсь Ебер, «поголять національною бритвою». Цікаве тлумище чекає вже кілька годин. Знічев’я теревенять із гарненькою сусідкою, сміються й базікають, купують у рознощиків газети або карикатури, гортають найновіші злободенні брошури «Les adieux de la Reine à ses mignons et mignonnes»[168] або «Grands fureurs de la ci-devant Reine»[169]. Гадають і радяться, чия голова впаде в кошик завтра й післязавтра, і тим часом купують у вуличних торговців лимонад, булки й горішки — заради грандіозного видови­ська можна трошечки й потерпіти.

Над тим цікавим і невпокійним чорним стовпищем, над живим морем люду підносяться два закляклі і мерт­ві силуети. Перший — це стрункі обриси ґільйотини — дерев’яного мосту, по якому з цього світу переходять на той; під її вигином у хирнім жовтневім сонечку блищить ясний дороговказ — недавно загострена сокира. Мов забута іграшка якогось жорстокого бога, ґільйотина нескуто й легко зринає до сірого неба, і пташки, не здогадуючись про похмуре призначення цього жахітного механізму, безтурботно пурхають над нею.

А поряд суворо й поважно, гордо знявшись над воротами смерті, звівшись на постаменті, де раніше стояв пам’ятник Людовіку XV, височіла велетенська статуя Свободи. З фрігійським ковпаком на голові, з мечем у руці незворушно стоїть скам’яніла й камінна недосяжна богиня Свободи і мрійливо задивилась у простір. Поверх одвіку невпокійного люду біля її ніг, поверх убивчої машини біля себе вона втупилася своїми білими очима в щось далеке й невидне. Незбагненна і споконвіку люблена богиня з кам’яними і мрійними очима не бачить ні люду навколо себе, ні життя, ні смерті. Вона не чує, як заклинають її іменем, не помічає вінків, які громадять навколо її камінних колін, не бачить і крові, що угноює землю під її ногами. Застигла споконвічна ідея, чужа серед людей, німо й уклякло дивиться вдалечінь на свою невидну мету. Вона не питає й не знає, що чиниться її іменем.

Зненацька юрба заворушилась, зашуміла й нараз утихла. Серед цієї тиші з вулиці Святого Гонорія долинули дикі вигуки, далі показалася кіннота, а за нею виїхав з-за рогу безрадісний віз, везучи зв’язану жінку, колишню королеву Франції; сповнений водночас гордості і покори, — тримаючи мотузку, але скинувши капелюха, — позаду неї стояв кат Самсон. На величезнім майдані залягла цілковита тиша. Вже не кричали рознощики, заніміли кожні вуста; було так тихо, що всі почули важку ступу коня й рипіння колес на вісях. Десятки тисяч люду, що перед цим жваво балакали і сміялися, заціпенівши від раптового страху, прикипіли очима до блідої зв’язаної жінки, яка ні на кого й не дивилася. Вона знала: зосталась остання мука! Ще лише п’ять хвилин умирати, а далі вже безсмертя. Віз зупинився перед ешафотом. Сама, незворушно, «з іще кам’янішим обличчям, ніж коли виходила з в’язниці», королева, відмовившись від будь-якої допомоги, піднялася дерев’яними східцями ешафоту; в чорних атласних черевичках на високих підборах вона долала ці останні сходи так само легко й окрилено, як колись мармурові сходи у Версалі. Тепер поверх огидного стовпища востаннє подивитись у небесну далеч! Чи, може, в осінньому тумані вона розгледіла Тюїльрі, в якому зазнала стільки несказанних страждань? А може, в ці остан­ні, найостанніші хвилини пригадала вона той день, коли в садку Тюїльрі ці самі юрмиська захоплено вітали її як наступницю трону! Цього ми не знаємо. Про що думає той, хто має ось-ось померти, не знає ніхто. Та ось уже й кінець. Кати хапають її ззаду, кидають на дошку, підсувають під лезо, смикають за мотузку, — зблиснувши, опустився ніж, глухо вдарило, — і Самсон уже хапає за коси знекровлену голову й піднімає, щоб усі побачили, над майданом. Страх, від якого запирало дух десяткам тисяч, прорвався єдиним шаленим криком. «Хай живе Республіка!» — загриміло так, немов нелюдські лабета відпустили кожну горлянку. А потім юрба майже розбіглася. До дідька, таж уже чверть на дванадцяту, вже й обід от-от, — ходімо мерщій додому! Чого тут іще стовбичити! Завтра та й в усі подальші місяці майже щодня на цьому ж місці можна буде знов і знов бачити те саме видовисько.

Саме полудень. Юрба вже розійшлася. На невеликій тачці кат відвіз трупа, поклавши голову межи ніг. Кілька жандармів стерегли ешафот. Але всім байдуже до крові, що повільно сочилась у землю, і майдан знову спустів.

Лише богиня Свободи, застигши в білому камені, й далі незворушно стояла на місці, дивлячись ген удалечінь на свою невидну мету. Вона нічого не бачила, нічого не чула. Поверх дурних і диких людських діянь вона суворо зазирає за обрій. Вона не знала і знати не хоче, що чинять її іменем.

Погребовий плач

Того місяця в