Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Парижі відбулося стільки всяких подій, що довго про якусь там смерть не пам’ятали. Чим швидше летів час, тим коротшала людська пам’ять. Кілька днів, кілька тижнів — і в Парижі вже геть забули, що стратили й поховали королеву Марію Антуанетту. На другий день після страти Ебер ще горлав у своєму «Père Duchesne»: «Я бачив, як упала в мішок голова тітки Вето, й хотів би, нехай йому біс («foutre»), уміти змалювати втіху санкюлотів, котрі дивились, як ерцтигрицю возили по всьому Парижу в драбинчастій кареті. Її кляту голову відділили нарешті від блудливого тіла й повітря — нехай йому біс! — застугоніло від крику: «Хай живе Республіка!» Але навряд чи хто слухав його, в добу терору кожен тремтів за свою голову. А тим часом на цвинтарі труна зоставалась непохована — заради однієї людини могили вже не копають, це було б занадто дорого. Чекали нових надходжень із працьовитої ґільйотини, і коли набралась уже ціла копа, домовину Марії Антуанетти обсипали негашеним вапном і вкупі з новими прибульцями вкинули до спільної ями. Це й був уже кінець. По в’язниці ще кілька днів невпокійно бігав і скавучав песик королеви, нюшив у всіх камерах і вискакував на матраци, шукаючи свою господиню. Потім він теж збайдужів, і якийсь тюремник зглянувся й забрав його до себе. А ще в Комуну прийшов гробокопач і подав рахунок: «Шість ліврів за домовину вдові Капет, п’ятнадцять ліврів тридцять п’ять су за могилу та гробокопачеві». Потім ще судовий виконавець згріб жалюгідну королевину одежину, склав акта й відіслав до шпиталю: там її носитимуть старі й бідні жінки, не знаючи й не питаючи, кому вона належала доти. Після цього для сучасників не зосталось уже ніякого сліду від Марії Антуанетти, і коли через кілька років до Парижа прибув якийсь німець і почав питати про могилу королеви, то в цілому місті йому ніхто не міг показати, де похована колишня королева Франції.

Та й по той бік кордону стратою Марії Антуанетти — звісно, на таке й чекали — не дуже переймалися. Герцог Кобурзький, надто боягузливий, щоб урятувати її, у військовому наказі патетично закликав до помсти. Нібито вражений граф Прованський, якому ця страта допомогла зробити ще один широчезний крок до майбутнього Людовіка XVIII, — зосталося тільки сховати чи прибрати того недолітка в Тамплі, — побожно читав молитви за упокій душі. На Віденськім дворі імператор Франц, що лінувався написати листа для королевиного порятунку, звелів оголосити сувору жалобу. Дами повбиралися в чорне, його імператорська величність кілька тижнів не ходили до театру, газети, як їм повеліли, з великим обуренням писали про лихих паризьких якобінців. При дворі були такі милостиві, що зволили забрати діаманти, які Марія Антуанетта колись передала Мерсі, а згодом на полонених комісарів обміняли її дочку; та коли зайшлося про повернення грошей, що пішли на спроби порятунку, й про оплату деяких королевиних боргів, на Віденськім дворі враз почали недочувати. Там узагалі не любили згадок про страту королеви, щось гнітило навіть імператорське сумління, йому муляло, що перед очима цілого світу він так підло віддав свою тітку на погибель. Через кільканадцять років Наполеон був зауважив: «Безперечно, Австрійський дім має вагомі причини покривати глибоким і непроникним мовчанням королеву Франції. Почувши ім’я Марії Антуанетти, вони понурюють очі й переводять розмову на інше, ніби прагнучи ухилитись від ковзкої і прикрої теми. Цього правила тримається вся родина й радить це робити своїм іноземним посланцям».

Лиш одного чоловіка вістка про смерть уразила в самісіньке серце — Ферсена, найвірнішого з вірних. День у день він чекав і боявся найстрашнішого. «Вже віддавна я старався підготувати себе і гадав, що вістка про смерть не дуже мене вразить». Та коли газети дійшли до Брюсселя, він відчув себе геть розбитим. «Тієї, котра була моїм життям, — писав він сестрі, — котру я ніколи ні на однісіньку мить не припиняв любити, тієї, заради якої я пожертвував б усім і віддав би тисячу життів, — бо тільки тепер по-справжньому відчув, ким була вона для мене, — так от, її вже нема на світі. Господи, за що так тяжко мене караєш, чим я накликав твій гнів? Її вже немає, мій біль нестерпний, не розумію, як я ще можу жити. Я не знаю, як мені витримати цей безмірний, невтішний біль. Я ніколи її не забуду, щоб довіку плакати по ній. Ох, люба сестро, чому я не загинув біля неї й за неї того 20 червня — я був би тоді щасливіший і не скнів би в довічнім жалю й докорах, бо її коханий образ ніколи не зітреться в моїй пам’яті». Він відчуває, що житиме тільки скорботою і спогадами про неї: «Єдине, чим я жив і що було для мене всім світом, уже не існує, і я аж тепер збагнув, як я любив її. Зі мною невідступно її образ, він переслідує мене й ненастанно йтиме за мною всюди, я можу говорити тільки про неї й оживляю спогади про найкращі хвилини мого життя. Я доручив купити в Парижі все, що може бути пам’яткою про неї; все, пов’язане з нею, для мене священне, це реліквії, перед якими я вірно й довіку схилятимусь». Йому ніщо не може заступити цю втрату. Через кілька місяців він знову записує в щоденнику: «Ох, я щодня відчуваю, кого я втратив і яка ж вона досконала в усьому. Такої жінки, як вона, не було й не буде». Довгі роки не полегшили його болю, все нагадує йому померлу і роз’ятрює серце. Коли 1796 року він прибув до Відня і там при імператорськім дворі вперше побачив доньку Марії Антуанетти, то так розчулився, що в нього на очах проступили сльози: «Коли я спускався сходами, в мене тремтіли коліна. Я відчув величезний біль і водночас велику втіху і страшенно розхвилювався». Щоразу, коли Ферсен бачив доньку, до якої його тягнуло, мов до рідної, він завжди згадував матір і розчулювався до сліз. Але їй ніколи не дозволяли розмовляти з Ферсеном. Може, таємний двірський наказ повелів забути віддану в пожертву королеву, а може, суворі отці-сповідники вже знали про його «гріховні» зв’язки з матір’ю дівчинки. Віденський двір аж ніяк не тішився присутністю Ферсена і зрадів, коли той поїхав, — слова подяки найвірнішому Габсбурзький двір не сказав.

Після смерті Марії Антуанетти Ферсен зробився неприязним, суворим чоловіком. Світ видається йому несправедливим і зимним, життя — безглуздим, обірвались усі його політичні й