Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Тож я погамував у собі бажання викликати підкріплення. Цілком можливо, що базіканням про це в Амбері я переріжу йому горлянку. Гаразд. А як щодо мене?

Коли це й справді пов'язано з престолонаслідуванням і він таки став батьковим улюбленцем, то міг би пригадати потім, яку послугу я йому зробив. А коли трон тут ні до чого... Існувало безліч інших варіантів. Можливо, він наштовхнувся на щось дорогою додому, на щось таке, про що варто дізнатися більше. А ще мені стало цікаво, як же він зумів вийти на мене в обхід Козирів? Тож, можна сказати, що допитливість підштовхнула мене у самотню подорож для порятунку Бранда.

Я здмухнув пил з власних Козирів і знову спробував викликати його. Як ти міг би здогадатися, жодної відповіді. Добре виспавшись, я вранці повторив спробу. Знову тиша. Добре, нема сенсу чекати довше.

Почистивши свій клинок, я проковтнув добрячий сніданок, убрався в якусь цупку одежину та ще й прихопив темні полароїдні окуляри. Гадки не мав, чи буде від них якась користь, але той почварний брамник був огидно яскравим, тож я вирішив, що додатковий захист не завадить. З тієї ж причини взяв пістолет. Хоча мені тоді й здалося, що користі від нього буде мало, — потім виявилося, що я таки мав слушність. Але, як я і казав раніше, ніколи не знатимеш напевно, поки не спробуєш.

Єдина людина, з якою я попрощався, — інший барабанних. Перед від'їздом віддав йому свою установку — знав, що він пригляне за нею.

Відтак я спустився до ангару, почаклував над планером, здійнявся в небо і зловив погожий вітер. Мені здалося, що саме так і треба було вирушати.

Не знаю, чи літав ти коли-небудь крізь Тіні, але... Ні? Що ж, я мчав понад морем, аж доки земля обернулася на тьмяну риску на півночі. Тоді води піді мною залилися кобальтовим кольором, стали дибки і затрясли блискучими бородами. Вітер змінивсь. Я повернув. Під стемнілим небом я летів понад хвилями, що котилися до берега. Коли повернувся до гирла, то побачив, що Тексорамі зникло, натомість там на милі довкіл розкинулися болота. Я мчав усередині повітряних потоків, пролітаючи знову і знову понад рікою, над усіма її новими звивинами та поворотами. Зникло все: причали, стежки, транспорт. Лише росли високі дерева.

На заході купчилися хмари — рожеві, перлові, жовті. Сонце мінилося від помаранчевого до червоного та жовтого. Чого хитаєш головою? Розумієш, я таким сонцем платив за міста. Коли поспішаю, то спустошую території... чи, точніше, обираю найпростіший маршрут. На такій висоті різноманітні будівлі відволікають. Тіні й текстура стають для мене всім. Ось це я і мав на увазі, коли казав, що польоти — це щось цілком особливе.

Тож я летів собі на захід, аж доки ліси поступилися місцем зеленим просторам, а ті з часом зблякли і розпались, обернувшись на коричневі, рудуваті та жовті плями. Все засяяло, розсипалося на крихти й узялося плямами. Мене винагородили грозою. Я спробував летіти якомога далі від неї, але блискавки спалахували повсюди, тож я злякався, що мій маленький планер не витримає таких сильних поривів вітру. Різко спрямувавши апарат униз, я в результаті побачив під собою ще більше зелені. Все ж мені вдалося вирватися від грози, і тепер жовте, палюче сонце світило мені в спину. Згодом я знову домігся повернути далеко внизу сувору, горбисту пустелю.

А тоді сонце зіщулилося, його оперезали обручі хмар. Вони шматочок за шматочком стирали світило з неба. Поспішне скорочення шляху занесло мене в таку далечінь від Амбера, де я ще ніколи не бував.

Сонце зникло, але світло зосталося — таке ж яскраве, як і раніше, але зловісніше та розпорошеніше. Воно дурило очі, викривляючи перспективу. Я опустився нижче, аби звузити поле зору. Скоро переді мною постали величезні скелі, і я заходився вишукувати знайомі обриси. З часом вони з'явилися.

Змушувати все рухатися й текти за таких обставин було легше, одначе на фізичному рівні це дуже збивало з ритму. Стало ще важче оцінювати мою ефективність як пілота планера. Я опустився нижче, ніж хотів, і ледь не протаранив собою одну зі скель. На додачу звідусіль почав сочитися дим і полум'я затанцювало — я чітко пригадував цей образ — безладно і скажено, просто виникаючи то там, то сям з тріщин, дір у землі та печер. Кольори замигтіли точнісінько так, як я і запам'ятав їх під час мого короткого огляду цієї місцини. Потім почали рухатися скелі — захиталися й попливли, наче кораблі без стерна у місцях, де народжуються веселки.

Вітер просто сказився. Висхідні потоки один за одним підкидали, наче фонтани, мене вгору. Я опирався їм як тільки міг, але розумів, що довго утримувати все купно на такій висоті не зможу. Тому здійнявся на значну висоту, намагаючись стабілізувати планер. Коли знову поглянув долі, то побачив щось схоже на дивну регату чорних айсбергів. Скелі кружляли, налітали одна на одну, відскакували, знову стикалися, крутилися, вигиналися на відкритих просторах, немов перестрибували одна через одну. Тоді мене почало смикати вгору-вниз, і я побачив, що шасі планера відірвало. Я дав тіням останнього копняка, а відтак знову поглянув униз. Попереду, на якійсь відстані, побачив вежу — світліша за кригу чи алюміній, вона стояла на міцній основі.

Останній поштовх зробив свою справу. Я збагнув це, щойно відчувши, як вітер став особливо докучливим. Тріснули кілька тросів, і я полетів униз — наче шлюпка по водоспаду. Я задер ніс планера вгору, тоді опустив його в дикому темпі, а коли побачив, куди він летить, останньої миті вистрибнув. Бідного планера розтер на порох один із заблуклих монолітів. Це видовище завдало мені більше болю, ніж власні подряпини, порізи та ґулі.

Рухатися мені треба було швидко, бо скеля мчала прямісінько на мене. Ми одночасно покотилися в різні боки. Я не мав жодної гадки, що ними рухає, і спершу не вбачав ніякої закономірності в їхніх переміщеннях. Земля під ногами була то теплою, то неймовірно гарячою, вона вся диміла, з неї вряди-годи випорскували язики полум'я, з численних отворів у ґрунті сочилися смердючі гази. Я замоторився до вежі, йдучи неминуче плутаним курсом.

Необхідну дистанцію здолав нескоро. Скільки саме часу минуло, не знаю — я мав постійно стежити за дорогою. Та все ж почав помічати цікаву закономірність. По-перше, великі камені рухалися з більшою швидкістю, ніж маленькі. По-друге, здавалося, що вони крутяться по орбіті один