Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Тож Чайлд Рендом до Вежі темної прийшов[54], еге ж, пістолет в одній руці, клинок у іншій. На шиї висять окуляри. Поки навколо все диміло і палахкотіло дивне світло, я не збирався їх одягати, однак зараз виникла потреба захистити очі.

Із невідомої мені причини камені трималися на віддалі від вежі. Спершу здавалося, що башта стоїть на підвищенні, однак, діставшись до неї, я збагнув, що правильніше було б сказати так: камені видовбали навколо вежі глибочезну яму. З того місця, де я стояв, було незрозуміло — це острів чи півострів.

Я мчав крізь дим та сміття, оминаючи язики полум'я, що виривалися з розломів та ям. Зрештою видряпався на схил, трохи змістившись із курсу. Ненадовго затримався там, де з вежі мене не було помітно. Перевірив зброю, вирівняв дихання і вдягнув окуляри. Все впорядкувавши, я підкрався до вершини і припав до землі.

Так, темне скло працювало. І так, чудовисько чекало на мене. Воно мало ще жахніший вигляд через лячну красу, заховану в його нутрі. Зміїне тіло — широке на обмах, як діжка, а голова — мов масивний молоток-цвяходер, що звужується в бік пащі. Очі неймовірні — блідо-зелені. Вся почвара була прозорою, наче скло, за винятком тонких ледь помітних ліній, які, здається, позначали кільця. Що б там не текло у неї по венах, воно теж було прозорим. Можна дивитися прямісінько всередину неї і бачити її органи — вони, на відміну від оболонки, якраз були непрозорими та якимись туманними. Ти просто розгублено витріщаєшся, дивлячись, як функціонує це чудовисько. А ще воно мало густу гриву та щетину зі скла, яка комірцем обгортала шию. Звір заворушився, побачивши мене, підняв голову і поповз уперед, скидаючись на річку — живу ріку без ложа й берегів. І щойно я побачив шлунок почвари, мене пронизав холод. Там бовтався напівперетравлений чоловік.

Піднявши пістолет, я прицілився в найближче око і натиснув на спусковий гачок.

Я вже казав тобі, що він не спрацював. Тож я відкинув зброю, відстрибнув ліворуч, підліз до монстра з правого боку і спробував потрапити йому в око мечем.

Знаєш, наскільки складно вбити змієподібних істот? Я миттю вирішив спершу осліпити гадину, а вже тоді відрубати їй язика. Після цього, коли швидко рухатимуся, матиму шанс добряче посікти їй шию, перш ніж голова відпаде. Далі — головне не заважати почварі звиватися вузлами, аж доки вона не заклякне. Я також сподівався, що монстр рухатиметься повільно, оскільки досі перетравлював когось.

А якщо він буде повільним, значить добре, що я опинився тут тільки зараз. Почвара відсмикнула голову від мого меча й пірнула під нього. Я ще не встиг відновити рівновагу, як морда звіра гупнула мені в груди — наче важезним молотом. Мене збило з ніг.

Я відкотився від наступних ударів, опинившись небезпечно близько до краю насипу. Скочив на ноги, а монстр розкрутився і всією своєю масою рушив у мій бік, став на диби та підняв голову футів за п'ятнадцять наді мною.

Я достобіса добре розумів, що Джерард атакував би саме цієї миті. Той гігантський виродок рвонув би вперед і своїм монструозним мечем перерубав би почвару навпіл. Вона б, цілком імовірно, гепнулася б на нашого братика, скрутившись клубком навколо нього, а він виліз би з-під неї лише з кількома синцями. І, можливо, заюшеним носом. Бенедикт точно зміг би поцілити в око. До цього часу одне око почвари вже лежало б у нього в кишені, а головою чудовиська він би грався у футбол, подумки складаючи заувагу для Клаузевіца[55]. Але вони ж чудові представники героїчного типажу. А я... А я просто стояв, виставивши меч уперед, руки на ефесі, голова здійнята так високо, як тільки це можливо. Понад усе в світі мені хотілося кинути це все і чкурнути куди подалі. От тільки я знав: щойно спробую так учинити, голова опуститься і розчавить мене.

Крики з вежі засвідчили — мене помітили, але роззиратись, аби побачити, що відбувається, не хотілось. Я заходився лаяти почвару. Мені хотілося, щоб вона атакувала, а я б прикінчив її, так чи інакше.

Коли тварюка таки кинулася на мене, я повернувся на нозі, крутнувся всім тілом і всадив лезо точнісінько в те місце, куди й планував.

Мій лівий бік мало не закляк від удару, а ще здалося, буцімто я на фут вріс у землю. Та все ж удалося втриматися на ногах. Так, я зробив усе ідеально. Маневр здійснено саме так, як я сподівався і планував.

От тільки почвара зі своєю частиною угоди не впоралася. Вона відмовилася співпрацювати і не стала звиватися в належних смертельних корчах.

Насправді потвора почала здійматися.

А разом з нею полетів у небо і мій меч — його ефес стирчав з очного прорізу, а кінчик леза висунувся десь серед волосин гриви на потилиці. У мене виникло відчуття, ніби команда, що нападає, продула матч.

На ту пору з прочиненої брами почали з'являтися чиїсь силуети. Рухалися вони повільно, підкрадалися. Були озброєними, а вигляд мали дуже огидний: я чомусь вирішив, що в цій суперечці вони точно не на моєму боці.

Гаразд. Я знаю, коли пора вмити руки й сподіватися, що наступного разу мені пощастить більше.

— Бранде, — прокричав я. — Це Рендом! Я не можу пробитися до тебе. Вибачай.

Тоді я повернувся й побіг, ковзнув з краю прірви туди, де скелі виробляли ті тривожні штуки. І замислився, чи правильний час обрав для втечі.

Як і в багатьох інших ситуаціях, відповідь була — і так, і ні.

Якби все склалося бодай трохи інакше, я б нізащо не наважився на такий стрибок. Додолу вдалося спуститися живим, але це єдине, що крапелинку втішало. Мене оглушило, і через деякий час я відчув, що зламав щиколотку.

Знову рухатися змусив шурхотливий звук, що линув згори, та гуркіт гравію, котрий посипався на мене. Коли я поправив окуляри та поглянув угору, то побачив, що монстр вирішив спуститися і довершити почате. Звиваючись, він повз своїм примарним шляхом, униз схилом, частина голови навколо ока потемніла і втратила прозорість, відколи я пронизав