Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я сів. Став навколішки. Помацавши кісточку, зрозумів, що йти не зможу. І нічого такого, що можна було б використати як костур, поблизу не було. Гаразд. Отже, повзтиму. Геть. Що ще міг зробити? Залишалося тільки відсунутись якомога далі й напружено думати в процесі.

Моїм порятунком стала скеля — одна з менших, повільніших. За розміром вона була як вантажівка. Коли я побачив, що вона наближається до мене, то вирішив, що цілком можу скористатися цим транспортом. Та й це було безпечніше, ніж лізти на велетенські брили. Ті мчали зі скаженою швидкістю.

Пам'ятаючи про це, я спостерігав, як більші скелі рухалися уздовж мого каменя, простежив за їхнім маршрутом та швидкістю, спробував об'єднати ці дані в систему, готуючи себе до необхідних дій. Також наслухав наближення почвари, чув крики солдатів з краю кручі й гадав, чи є у них хоч якісь переваги наді мною і якщо так, то хто вони.

Коли час настав, я рушив. Без жодних зусиль оминув перший камінь, однак мав перечекати, коли мимо прокотиться ще один. Мені довелося випробувати долю, ставши на шляху наступної каменюки. Мусив так зробити, щоби встигнути.

Я правильно розрахував місце і час та вхопився за виступ, який запримітив заздалегідь. Мене футів з двадцять протягнуло по землі, перш ніж я зміг видряпатися нагору. Опинившись на незручній вершині каменя, озирнувся.

Почвара була вже близько. Поправді, гадина не лише «була», а мчала за мною, стежачи єдиним уцілілим оком за рухомими скелями.

А згори я чув дуже неприємне виття. Потім схилом униз посунула юрба, вигукуючи щось, що, як я зрозумів, мало підбадьорити почвару. Я заходився масажувати кісточку. Спробував розслабитися. Звірюка повзла далі, обігнувши перший великий камінь, який щойно закінчив рух орбітою.

«Як далеко зможу просунутися в Тінях, перш ніж воно дістане мене?» — запитав себе я. Насправді все навколо рухалося, матерії змінювалися...

Почвара зачекала на другий камінь, ковзнула за нього, запримітила мене і підсунулася ближче.

— Тіне, Тіне, в злу годину...

Тим часом юрба вже майже спустилася зі схилу. Почвара вичікувала, доки виникне просвіт у внутрішньому колі кам'яних супутників. Я знав, що вона цілком може підняти голову достатньо високо і злизнути мене з мого виступу.

— ...Зринь увись, убий скотину!

Ковзаючи та крутячись на місці, я вловив каркас Тіні, занурився у сприйняття її, попрацював з текстурами, перетворив імовірне на цілком реальне, відчув, як воно просочилось у світ тонким завихренням, котре я слушної миті відобразив у правильному напрямку...

Звісно ж, це прийшло з боку сліпого ока почвари. Величезна каменюка нахилилася, неначе втративши контроль...

Можливо, елегантніше було розчавити гадину між двома брилами. Проте на такі тонкощі часу в мене не залишалось. Я просто переїхав почвару, залишивши її лежати розмазаною на гранітному шляху.

Проте буквально за мить розплющене в млинець тіло незбагненним чином різко здійнялося, скручуючись, піднялося в небо і помчало, гнане вітром, усе танучи й танучи в далині.

Мій же камінь повільно й неухильно відносив мене геть. Усе навколо тремтіло. Ті чолов'яги з вежі зібралися докупи та, очевидно, вирішили й далі мене переслідувати. Вони відійшли від підніжжя схилу і взялися переходити галявину. Однак, як я відчув, не це було моєю головною проблемою. Я міг на своєму камені проскочити крізь Тінь, залишивши їх за багато світів позаду від себе. З-поміж можливих варіантів дій, що відкрилися переді мною, цей видавався найпростішим. Нападників, безсумнівно, було важче заскочити зненацька, ніж почвару. Зрештою, ця земля — їхня; а самі вони — злі й абсолютно здорові, без жодної подряпини.

Знявши окуляри, я знову перевірив кісточку. Постояв з хвилину. Дуже боліло, однак нога витримувала мою вагу. Ще раз сівши, я спробував звести думки докупи. Я втратив меч та ще й був не в найкращій формі. Мене не вабили жодні ризиковані авантюри, найбезпечніше і найрозумніше було забратися звідси до бісової матері. Я достатньо багато дізнався про місцеві обставини та розстановку сил, щоб наступного разу мої шанси на перемогу зросли. Ну, добре...

Небо наді мною вияснилося, кольори й Тіні втратили свою звичку до безладного кружляння. Полум'я навкруги стихло. Вже добре. Хмари знову повернулися на небо. Просто чудово. Скоро крізь пелену хмар стало пробиватися яскраве світіння. Суперово. Коли вони зовсім розсіються, на небесах знову засяє сонце.

Озирнувшись, я дуже здивувався, побачивши, що мене досі переслідують. Імовірно, я недостатньо уважно попрацював над аналогами ворогів у цьому зрізі Тіні. Завади погано вважати, що все врахував, коли так поспішаєш. Тож...

Я знову зсунувся. Камінь поступово змінював курс, викривлював форму, позбувся супутників, рушив по прямій лінії туди, де тепер мав бути захід. Хмари наді мною зникли, і засяяло бліде сонце. Ми набирали швидкість. Це означало, що все гаразд. Я точно опинився в іншому місці.

Одначе ні. Коли я знову озирнувся, переслідувачі досі гналися за мною. Хоча, по правді, я трохи від них відірвався. Проте загін вояків безперервно наступав мені на п'яти.

Що ж, гаразд. Іноді таке трапляється.

Причин, звісно, могло бути дві. Моя свідомість досі сильно стурбована усім тим, що недавно трапилося, тож дії не були ідеальними, і я переніс переслідувачів разом із собою. Або ж я зберіг константу там, де мав придушити змінну, — тобто, ковзаючи з одного місця в інше, несвідомо вимагав, щоб елемент гонитви зберігся. Люди тепер інші, однак вони все одно переслідують мене.

Я ще сильніше розтер кісточку. Сонце заблищало жовтогарячим. Північний вітер здійняв за моєю спиною завісу з пилу та піску, ховаючи переслідувачів від мого погляду. Я мчав на захід, де тепер промальовувалася лінія гір. Час опинився у фазі розриву. Кісточка почала боліти менше.

Хвильку перепочив. Брила моя виявилася настільки комфортною, наскільки це можливо для каменя. Не було сенсу гнати її з пекельною швидкістю, коли все навколо, здавалося, протікає так рівно. Я випростався, заклав руки за голову і спостерігав за скелями, що наближалися. Міркував про Бранда та його вежу. Місце було правильним. Усе мало точнісінько такий вигляд, як у тому видінні, що він показував мені. За винятком охорони, звісно. Я вирішив, що маю піти навпростець крізь зріз Тіні, рекрутувати когорту солдатів, повернутись і дати всім чортів. Так, тоді все буде добре...

За деякий час я потягнувся, перекинувся і поглянув назад. Провалитися мені на цьому ж місці, якщо вони не продовжували погоні! Паскуди навіть трохи скоротили відстань.

Природно, я розлютився. Та хай йому грець, тому бою! Самі просили — і час отримати добрячого