Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

Правобережна Україна почала заселятись польськими панами та аван-тюрниками, лівобережна — московськими. Цілі волості, трохи не цілі повіти були віддавані на правобережній Україні полякам — польськими королями, на лівобережній росіянам — московськими царями. Вкупі з тим український нарід почав витворювати з-поміж себе самого панський шар. Таким чином у XVIII віці на Вкраїні було аж три роди панства. Польське, розуміється, тягло Україну до Польщі, російське нахиляло до Росії, а панство українське, займаючи хитку позицію поміж панствами російським та польським, хилялось на всі боки.

Перед українським панством була двоїста задача: з одного боку, дбати про свій класовий інтерес, а другого — обороняти автономію народу українського. А тим часом і польські королі, і російські царі могли сприяти українському панству тільки при умові, що воно покине свою національну позицію, однаково неприхильну як всепольській, так і всеросійській державній ідеї. По недовгій, хоч і завзятій боротьбі, яка висунула на поле битви не одну величну героїчну постать українських патріотів (напр., Павло Полуботок), українське панство винародовилося цілком по всій Україні: частина його переробилася на поляків, частина на росіян. За панством помалу посунули купецькі, а потім і міщанські шари. Трохи довше задержалось при своїм народі українське духовенство, але потім і воно пішло шляхом відступників. Тільки в Галицькій Україні завдяки релігійній різниці між народами польським та українським духовенство й досі національне.

Отже, тепер з початком XX віку український нарід згубив свої вищі шари й складається виключно з простого селянства, наймитів та робітників. Ми, українці, фактично, може, найбільш демократична з усіх націй! На цілому просторі землі, що посідає український нарід, панство й буржуазія, що живуть на Вкраїні, належаться до інших націй або, принаймні, не почувають своєї єдності з народом українським.

Усякому відомо, які злиденні, темні та неосвічені селяни в Росії. Отже, коли згадати, що ціла нація українська складається тільки з селян та бідноти, то зрозуміло, що ся нація перебуває в нечувано поганому становищі. Ніхто не поважає українців навіть на їх власній землі. Слово «хахол» зробилося синонімом рабства й некультурності. Навіть мова українців вважається за щось таке погане, що сором і говорити при людях по-українськи. Через се усюди в більшій чи меншій мірі повторюється історія, описана в «Протесті галицьких українців проти мадярського тисячоліття». Венгр, інспектор шкільний, приїхав ревізувати сільську школу. По ревізії був запроханий до священика-українця на обід. Розуміється, розмова йшла по-венгерськи. Під час обіду вбігла мала донечка священика і щось защебетала по-українськи. Венгр, увесь червоний, схопився з місця і з словами: «Я не можу бути в хаті, де гавкають по-собачому» (себто говорять по-українськи), вийшов з господи.

Щось подібне почуєте скрізь «від Карпатів аж по Кавказ» і в школі, і поза школою. І хоч нарід український числить своїх членів понад тридцять міліонів, можна сміливо сказати, що він — парія між народами Європи.

І от протягом двох століть згубив він усе, що є ознакою нації: спільні ідеали й характер. Хоробрість, призвід, енергія, дух підприїмчивості — все це згинуло, наче його ніколи й не було. Більше того: між окремими частками народу затерлась навіть свідомість своєї одності та спільності. Справді, землею був наш нарід і в землю обернувся. З етнографічної маси протягом довгих віків утворив з себе націю, підвівся на високий щабель культури й потім звідти швидкою ходою спустився до найнижчих щаблів, до низин людськості, знов став етнографічною масою, а нині знов розпочався творчий процес і знов з етнографічної маси в болях та стражданнях виробляється нація українська. Правдивий фенікс, що відроджується з попелу руїни! Але який же довгий та важкий шлях стелеться перед українцями. І мимоволі сумніви постають, чи воскресне ще раз наш нарід? Чи може воскреснуть те, що на смерть призначено, що вже вмерло? Чи витвориться з народу нація? І в відповідь на ці сумніви несеться торжествена побідна пісня життя: Христос воскресе! Христос воскресе!

Сніп. — 1912.— 25 березня (7 квітня).

Передовиця. Харків, 29 квітня 1912 р.

Передвиборчий рух на Вкраїні розпочався... Придивляючись до нього, можна сказати, що хоч то й є рух на Вкраїні, та не є рухом українців, але росіян, поляків, євреїв... Ні найменшої агітації з боку тієї чи іншої української групи. Щоправда — теоретично українці обох напрямів ухвалили прийняти найжвавішу участь у виборах до четвертої Думи, ухвалили принципіаль-ну бажаність технічних блоків із відповідними групами та партіями інших націй на Вкраїні, але вже заздалегідь зазначили, що коли технічні блоки зав’язані не будуть, то українці повинні самостійно провадити виборчу кампанію, виставляючи своїх самостійних кандидатів. В сих ухвалах не можна не добачити деякого безперечного розвиту української національно-політичної думки в порівнянні з становищем українців при виборах до третьої Думи, коли вони безоглядно й без застереження віддали свої голоси сливе по всій Україні (виключаючи Харків) на користь російської кадетської партії. В сих ухвалах не можна не добачити, що українці починають тверезо ставитись до вимог життя в російських державно-політичних обставинах, починають розуміти свій національний інтерес і, що найважніше, починають емансипува-тись з-під абсолютного впливу на них кадетської партії. Мало того — українці піднесли лозунг: провадити вибори самостійно, коли технічні блоки не бу — дуть зав’язані. Ся остатня постанова свідчить про моральне визволення українців з рабської покірливості перед ліберальною російщиною, яка в певних українських кругах була справжнім фетишем.

Але, зважившись на такі ухвали, українці наче витратили всю енергію, бо, як угорі зазначено, ніякого передвиборчого руху з боку українців нема. А тим часом вже є зовсім виразні вказівки, що до четвертої Думи українці провадитимуть виборчу кампанію ізольовано і повинні виставити своїх самостійних кандидатів, за виключенням Києва, де, як повідомляла «Рада», вже геть давно зав’язано блок і виставлено українського кандидата. Та причиною сього втішного київського з’явища, здається, є те, що кияни-українці люблять робити une bonne mine au mauvais jeu і в свій час голосно сурмили, наче депутат від Києва д. Лучицький є українець, коли тим часом се чисто — кровний кадет, хоч і вкраїнського походження та з українофільськими симпатіями...

Не кажемо, що й сього разу ставленик київських українців займає таку ж неясну постать і що, власне, се не блок, але компроміс, зазначаємо тільки, що деінде по Вкраїні ледве чи можлива така «згода в сімействі» між українцями та російськими поступовцями.