Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Підлетівши до околиць Дунгу, Лялечка вимкнула захисне поле і плавно приземлилася біля церковного судна. Прикуті до неї пильні погляди штурмовиків приємно «гріли»броню.

— Скільки роботів було використано для підриву? — запитав Борислав, коли платформа ледь торкнулася землі.

— Два, — відповіла Лялечка.

— Гм, — він замислено потер підборіддя, розглядаючи її і Тео, якого вона досі тримала за талію.

— Ти вже визначився з базою? — запитав Мілан, і Борислав перевів на нього погляд, а він додав: — До примусового переселення Річкового порту лишилося трохи більше ніж три доби. Часу зовсім мало.

— Я пам’ятаю.

— Церква вже оголосила збір добровольців для штурму, тож...

— Знаю, — він знову поглянув на Лялечку. — Будемо штурмувати базу «Танзанія». Післязавтра ввечері. Встигнеш?

Тео, щоб не обертатися до кіборга, опустив голову. Чотири контейнери з роботами-бджолами, мабуть, уже прибули на склад поліції Північної брами. Якщо штурм післязавтра, то часу на пересилку в них нема... за коробками потрібно знову летіти.

— Встигну, — впевнено відповіла Лялечка.

— Тоді зустрінемося завтра для погодження плану дій.

— Де саме? — уточнив Мілан.

— Я приїду до вас у Порт. Заразом побачу місто, за яке ти так переживаєш.

— Сам?

— Ні. До зустрічі, — сухо відповів Борислав, розвернувся й пішов до одного із суден штурмовиків.

Мілан мовчки кивнув йому в спину.

Лялечка відпустила Тео, і він зійшов з платформи, одразу ж потрапивши в обійми Гирі.

— Студе-е-ент... Наступного разу зустрінемося перед штурмом? — посміхнувся рудий велетень.

— Мабуть.

— Будеш там разом із кіборгом? У вас тандем? — Гиря кивнув на Лялечку.

— Ну, я... — Тео озирнувся на кіборга. Лялечка на штурмі його точно не потребуватиме, і без нього вона буде значно кориснішою для справи.

— Завтра на погодженні вирішимо хто де буде, хоча в ідеалі хтось має стримувати Тео, щоб не підривав усе, що бачить. Уже були випадки, — «посміхнулася» Лялечка до Гирі

— Ого! — засміявся той. — Студенте! Оце так характеристика!

— Це перебільшення, я лише раз підірвав вежу.

— Охо-хо! Що?! Вежу?! При наступній зустрічі ти обов’язково маєш розповісти мені цю історію!

— Добре, — знизав плечима Тео.

На зворотному шляху всіх цікавило, яким чином Лялечка планує забрати контейнери з Північної брами.

— Я б не хотів летіти на північ удруге, — зізнався Зорян. — Адреналін, звісно, зашкалює, але я не любитель подібних пригод.

— Ми дроїдами заберемо контейнери зі складу, занесемо на дах, а потім я злітаю за ними.

— Сама?.. — запитав Тео, але в очах усіх присутніх було те саме питання.

— Звісно, що сама. Для пасажирів на малій платформі нема місця: контейнери великі.

— Але якщо... — почав Тео й замовк. Вимовити вголос припущення, що з нею може щось трапитися дорогою, він не наважився.

— Все буде добре.

— То... летимо в Дельту? — запитав Мілан.

— Так, на очисні, адже нейрошолом лишився там, — відповіла кіборг.

— А ніхто не поцупить контейнери, доки вони будуть на даху без нагляду? — поцікавився Мілан.

— А вони не будуть там без нагляду. Я лишу їм охорону.

— Залишиш з ними Тео?

— Ні, виїзних програмованих дроїдів. Вони охоронятимуть, доки я не заберу вантаж і не відправлю їх до арсеналу.

— Від скількох дроїдів ти маєш паролі? — скривився Мілан.

— Від усіх, що приїздили до атомної станції.

— Нам дуже пощастило, що ти з нами...

— Пощастило, — «посміхнулася» Лялечка.

Тео було складно зосередитися на управлінні дроїдом. Він пройшовся аресеналом, кілька разів смикнувшись.

— Зберися, інакше мені доведеться йти на склад самій, — суворо сказала Лялечка.

— Вибач.

— Заряду і платформі, і мені вистачить, а захисне поле надійно сховає від допитливих поглядів, не переживай, — сказала вона вже м’якше. — Ти маєш зосередитися і зробити роботу. Крім тебе ніхто з людей не зможе керувати цим дроїдом. Ми ж хочемо, щоб над Долиною пішли дощі?

— Так, — Тео перевів дух, покрутив головою і міцніше стиснув джойстики. — Я готовий.

Трьом програмованим дроїдам Лялечка загадала піти на дах торгового центру і там чекати подальших вказівок. Виходили вони всі разом, і цього разу їх спинив черговий.

— Маркування? — запитав він, уважно обвівши п’ять антропоморфних постатей поглядом і зупинивши його на програмованих.

Нависла пауза.

— Супровід і охорона, — відповіла Лялечка згодом низьким синтетичним голосом.

— Зараз зроблю, — посміхнувся черговий, підвівся зі свого місця і повернувся з червоним планшетом у руках, на якому активно щось клацав. — Не бачу розпорядження. Завдання під грифом? — запитав, поглянувши на керованих дроїдів.

— Під грифом, — відповіла Лялечка.

— Хто відповідальний?

— Єва Паркер. Жетон CT116293.

— Добре, — черговий знову заклацав по планшету, а потім по черзі підніс його до програмованих дроїдів, на броні яких лишився білий штрихкод. — Удачі.

Лялечка нічого не відповіла. Зорян і Мілан, які спостерігали за всім через екран, посміхнулися й похитали головами.

У Північній брамі знову йшов дощ. Біля торгового центру група дроїдів розділилася: програмовані пішли пожежними сходами на дах, а керованих — Лялечка й Тео повели до складу.

Забравши контейнери, вони долучилися до своїх «спільників». Склавши вантаж так, щоб його було зручно підняти потім на платформу, Лялечка оновила дроїдам завдання: чекати кур’єра, після чого вона й Тео повернули своїх дроїдів до арсеналу.

— Коли черговий запитав за маркування, я мало не запанікував, — сказав Тео, знявши шолом.

— Це нова директива. Я про неї дізналася вже на місці. Ну, але ми впоралися, — Лялечка від’єдналася. — Логи я стерла. Зараз ви повертаєтеся до Річкового порту, підготуєте масляні капсули і аразанові блоки для посилення чотирьох сотень роботів-бджіл, а також змастіть їх скільки встигнете, я ж лечу до Брами і потім до вас.