Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

Прозвучало це як наказ, і ніхто не наважився його оскаржити.

Борислав прибув до Річкового порту опівдні. Він приземлив судно на задньому дворі церкви «Семи див», аби не привертати зайвої уваги містян. Разом із ним прибули ще троє командирів інших штурмових груп, двоє з яких жінки: всі кремезні, з гострими як бритва поглядами й суворими обличчями.

Зайшовши до холу, вони кивком голови стримано привіталися з Любомиром та іншими Майстрами, які вирішили долучитися до операції на півдні і прибули сьогодні вранці.

Тео стояв біля сходів разом із групою операторів дроїдів і Лялечкою. Вони щойно закінчили модернізацію чотирьох сотень роботів-бджіл і збиралися піти перекусити, коли Мілан повідомив, що підлітає його батько.

Тео дивився на своїх колег по вірусу і ловив себе на думці, що не хоче ставати таким як вони. Можливо, набрати ще пару кіло йому б не завадило, але перетворюватися на гору м’язів... у жодному разі.

— Тео, — Мілан штовхнув його в плече.

— Що? — він виринув з роздумів і зрозумів, що абсолютно всі присутні в холі дивляться на нього.

— Нас запрошують на нараду, ходімо, — сказала Лялечка позаду і підштовхнула його в спину.

Тео мало що розумів у плануванні штурмів, але відмовлятися було незручно.

У залі, в якій зазвичай проводилися служби, на підлозі увімкнули голографічний план бази «Танзанія» і місцевості довкола неї — джунглів. І хоч було присутньо понад два десятки осіб, говорили переважно командири штурмовиків і Лялечка. Вони кружляли довкола голограми, іноді заходили в неї, пояснювали призначення тієї чи іншої будівлі, виходили, знову кружляли, щось уточнювали, сперечалися.

Спостерігати за ними Тео було цікаво. Чи думав хтось із творців «Нової генерації», що два їхні творіння, кіборг і генномодифіковані люди, об’єднаються, аби знищити третє, антенні поля? Навряд...

У ході наради вирішили одночасно вивести з ладу базові станції довкола «Танзанії» і вимкнути її захисні бар’єри, а потім, потрапивши на територію, захопити командний пункт, блокувати спальні модулі, арсенал і ангари. Персоналу на базі небагато, близько сотні: люди й дроїди, але тих, хто чинитиме опір, домовилися без вагань зачищати. Після відбуття штурмовиків на південь церковники, що лишалися на базі, мали якнайшвидше все цінне завантажити на судна й вивезти, а решту підірвати й покинути базу до прильоту Служби Стабілізації Ради Корпорацій чи Служби Безпеки Південної брами. Важко було спрогнозувати, хто відреагує раніше на зникнення зв’язку з базою.

Джунглі довкола бази кишіли різними комахами, тому всім, хто брав участь у штурмі роздали рації й сітки. Малярія екстремофілам була не страшна, а от комар в оці — річ малоприємна. Штурмовики, які останні роки воювали в Антарктиці, кривилися, бурчали, що буде не зручно, але все ж одягали сітки. Лялечка покрутила сітку в руках і також одягнула її собі на голову.

— Тобі пасує, — посміхнувся Тео. — Ще б капелюшок з широкими бортами, щоб прикрити обличчя.

— Дякую, але капелюшок не обов’язково, вона й так сховає: це «вуаль».

— О... не знав, — Тео також одягнув сітку. — Тобто, якщо раптом десь залишиться запис штурму, розгледіти обличчя нападників буде неможливо?

— Саме так. Ще Зорян дав пасок, щоб мені не доводилося тебе постійно тримати. Приміряємо?

— На штурмі тобі краще бути без мене.

— На штурмі — так, але на етапі підготовки до нього мені потрібна твоя допомога. Застібай куртку й ставай поруч, покатаємося.

Відрегулювавши пасок, Лялечка підняла платформу.

Невеличкі загони екстремофілів розподілилися в джунглях по периметру бази ще вдень. Лялечка разом із Тео облітали їх один за одним: злітали над ними, фіксували цілі, програмували роботів-бджіл, опускалися, лишали певну кількість коробок загонові і летіли до наступного. За кілька годин запрограмували двісті шістдесят роїв із трьох сотень. Лишалося дочекатися вечора.

Рівно о двадцятій Борислав рацією наказав усім відкрити коробки з роботами-бджолами. Кілька хвилин — і на території бази, а також довкола, розквітнули пурпурові вогняні квіти вибухів. Тетраедри, що патрулювали периметр, втративши зв’язок, попадали на землю, і почався штурм. До тетраедрів одразу ж поспішили спеціально навчені люди, які мали вийняти з них плати. Штурмові загони, проникнувши на територію, поспішили кожен до свого об’єкту: хтось блокувати, хтось підривати, хтось захоплювати.

Тео був з тими, хто мав захопити арсенал. Його охороняли переважно дроїди, тож «вуаль» дозволяла непомітно пересуватися перед ними. Так, із зупинками, вони наблизилися до потрібної локації. Двох дроїдів на вході акуратно здаля підсік лазером Діоніс. Загін проник до будівлі, лишивши вартових на вході. Ще двох дроїдів вони знайшли на підзарядці — цих знешкодив Оріон, і так поступово, обстежуючи приміщення за приміщенням вони просувалися до своєї мети.

Черговий в арсеналі здивовано поглянув на них з-за ґрат, коли вони зайшли. Він підхопився й хотів схопити гвинтівку, що висіла за його спиною на шафі, однак не встиг: його руку прошив гладкий металевий прут і пришпилив до дерев’яних дверцят. Чоловік скрикнув і заскиглив від болю.

— Це що? — запитав Діоніс обернувшись до Тео.

— Шпилька.

— Навіщо?

— Краще я проколю йому руку, ніж ти відріжеш її бластером, — пояснив той. — Він потрібен нам живим і з ясним розумом, щоб відкрити сховище. Ти ж відкриєш нам сховище, правда? — люб’язно звернувся він до переляканого чоловіка, і той активно закивав у відповідь.

Лялечка з розгону влетіла на платформі в панорамне вікно командного пункту, чим остаточно налякала й без того спантеличених вибухами диспетчерів і охоронців.

— На підлогу! — наказала вона, наставивши на них бластери, по одному в кожній руці. Ті, що схопилися за зброю, були покладені на місці. — Якщо хочете лишитися живими — лягайте на підлогу, виставляйте руки перед собою і без фокусів, — сказала вона трьом вцілілим.