Читати книгу - "Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста"

Я виходжу з таксі та прямую до воріт. Заходжу на подвір'я. Крокую до будинку, але  не заходжу - зупиняюся біля сходів.

Як же мені погано. Неймовірно паскудно.

Відчуваю себе розбитою кришталевою вазою. Проте я сама себе розбила. Сама напросилася в ліжко, знаючи, що йому не треба  стосунків та кохання. Прямо же мені це говорив.

Я дурна та наївна дівчина, яка побігла за покликом серця і сподівалася на краще. І до чого це мене привело?

Лише до гіркого кінця. Такого гіркого, що мені зараз напитися хочеться до свинячого крику. Залити пекучим спиртним своє горе.

А хіба це допоможе?

Ну тільки на декілька годин, а там вранці прокинуся та відчуватиму не лише душевний біль, а також фізичний.

А я так фантазувала, що його сьогодні дивна поведінка щось світле значить…

Ні…

А наприкінці гарно розважився зі мною. Видно, на «десерт» установку залишив, якої стало мало. Ще і звичайного сексу йому закортіло.

Зовсім безсовісний!

Та сама винна у всьому…

Проте отой ляпас він заслужив! За свою поведінку! Навіть не сам почав цю розмову! А дочекався, поки я щось почну говорити.

Але буде мені з цього велика наука.

Ось мої перші болючі граблі, які добряче лупнули мене дерев’яним держаком по лобі та розтрощили ті рожеві окуляри, які я начепила на себе та носила з високо піднятою головою.

Їх тепер нема…

І це добре.

Тепер більше ніколи в житті не стану слухати оце дурне калатало в грудях.

Ніколи…

Бо ось послухалася його та відчуваю, як воно покривається глибокими тріщинками та болить.

Дуже сильно щемить, що аж тіло занурює у море колючок і хочеться закричати. Заверещати "кропива", аби це катування завершилося.

Утім це не сесія, а мої розбиті почуття та безглузді надії та мрії…

Затягую на повні груди вечірнє повітря та заходжу до будинку. Тягнуся на кухню, аби випити води чи може чогось і міцнішого.

Неочікувано натикаюся на тата, який сидить за столом. Голова опущена над чаркою коньяку.

Я зупиняюся в дверях, а він навіть не реагує, що тут хтось ще є. Не рухається, мов статуя.

Що вже у нього сталося? Із мамою по листуванню перекинувся гарячими словами? Чи може інші проблеми?

- Уже повернувся з виставки? - вирішую не запитувати, чому він кисліший за лимона. Повільним кроком проходжу на кухню.

- Угу, - бере келих до рук та п'є.

Я сідаю за стіл. Знаходжуся навпроти нього.

- І як виставка? - продовжую питати.

- Краще б вдома залишився, - буркоче та робить ковток.

- Чому? Роботи були некрасивими?

- Різні були, - протягує, кривлячись від палючого алкоголю. - Середні, бридкі, красиві.. навіть дуже красиві…

Тато знову опускає очі в чарку. Я хмурюся. Дивно він про картини говорить.

- Ти таки не відповів на моє запитання, - кажу, коли він не продовжує далі мовити.

- Та просто настрій поганий маю, - махає рукою. - Пройде. Нічого смертельного.

- Зрозуміло, - сумно видихаю повітря, дивлячись на чарку. Не хоче говорити.

- А ти чого додому так рано прийшла? - підіймає тато на мене очі. Бачу в його погляді здивування. І розумію чого - йшла я нафарбована. А нині без косметики та до того ще й голова мокра. Вона ще не висохла у мене.

- Ти плакала? - питає стурбовано тато та малює це відчуття на обличчі. - Він тебе образив? Що сталося?

Та плакала… І ще довго буду плакати… Не один тиждень чи місяць, а може навіть рік…

- Насте? - допитується тато.

- Розійшлися, - намагаюся спокійно вимовити.

- Чому? Він тебе покинув?

- Я кинула, - відповідаю йому, аби не давати татові підставу десь злапати Романа за комір та потрусити за те, що він мене образив. - Сьогодні зрозуміла, що не маю до нього почуттів і сказала йому "прощавай" .

- А чому заплакана?

- Мені туш потрапила в очі, а тому вони сльозилися та довелося все змити, - брешу. - Я не плакала.

- А голова чого мокра?

- Бісилася під фонтаном від радощів, - знову кажу неправду.

Не знаю, чи вірить тато, який далі питає:

- А він, що сказав на твої слова?

- Він? - хмикаю та… Я вмикаю режим «стерва». - Якщо моє примхливе жіноче серце сказало, що він більше мені не подобається, то це означає лише кінець стосункам…  І його думки та почуття зовсім не цікавлять.

- Інколи ці серця занадто примхливі, - бурчить тато та знову чарку до вуст прикладає.

Я хмурюся. До чого це він сказав?