BooksUkraine.com » Публіцистика » Україна-Європа 📚 - Українською

Читати книгу - "Україна-Європа"

205
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Україна-Європа" автора Лада Лузіна. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 128 129 130 ... 158
Перейти на сторінку:
інша країна!»

«Та сама, доню, та сама. Тоді Вітя Хам у мене «бугром» був, а тепер президентом».

– Виявляється, вони разом сиділи. Або ще запам'яталось, як наш Нігоян читав вірші Шевченка. Так проникливо, так…

Ірина замовкла. Обидва вони були вражені тим, що стало з Сергієм. Обидва знали його особисто.

– Нам важко не засмучуватись, – Артем обійняв Ірину і погладив її по голівці. – Ми стали надто досвідченими за цей час. Але ми точно знаємо, для чого ми тут. Тому, що більше нікому. А що до мене… все надто банально.

– Хіба такі рішення приймають за банальних обставин?

– Приймають… У рідному селі маю одного знайомого. Коли все починалось, він сказав, що йому «по-барабану», хто при владі. Так і сказав: «по-барабану». А колишня дружина не знайшла нічого кращого, аніж ляпнути, що нас все рівно приведуть до союзу з Росією. Тому що, з її точки зору, так склалось історично. Україна має бути під Росією. Через кілька днів я був на Майдані. Тому що мені не «по-барабану». І тому, що я краще знаю історію, аніж знає її моя колишня дружина. У нас є шанс і ми не повинні його змарнувати.

– Це не банально, Артеме, – сумно посміхнулась вона.

– Можливо, – розпочавши монолог, Артем вже не міг його не закінчити. – Зачекай. Я розповів тобі лише про причину мого приїзду. Причина, яка примусила мене залишитись і йти до кінця, дещо інша.

– Яка ж саме?

Артем обійняв Ірину і зазирнув в її очі.

– Власне, причин було дві. По-перше, темою моєї дипломної роботи була історична розвідка в часи ранньої Запорізької Січі. І коли я читав про козаків, у мене руки опускались від розуміння того, на що нас, українців, перетворили останніх три з половиною століття. Наші предки були гордовитими і сильними людьми. Вони знали ціну честі, хоробрості, вони були лицарями. Хіба ми схожі на них? Ми, котрі порою за дрібну провину, за необережне слово готові вчепитися у горлянку ближньому, але десятиліттями дозволяємо правити нами злодіям? Дозволили їм, нарешті, стати рабовласниками, перетворивши на бидло більшість колись славетної нації. Ми мовчки спостерігали, доки вони знущалися над нашою мовою і культурою, пам'яттю наших славних предків. Тож зрештою отримали цілком логічний результат. Тому я казав – ні, не схожі. Не були схожими до кінця листопада минулого року. На щастя, Майдан зміг довести – я помилявся, вважаючи, що слава козацька залишилась у сторіччях. Тут, у серці столиці, відродилась нова Запорізька Січ. Це перша з двох причин, які примусили мене залишитись.

– Якою ж була друга причина? – посміхнулась Ірина і нагородила Артема довгим поцілунком.

– Друга не менш ґрунтовна. Вона пригостила мене канапками і примусила на все життя запам'ятати її вродливе обличчя і сяючу посмішку.

– А ти підлабузник! – грайливо поглянула на нього Ірина.

– Анітрохи. – Артем раптом став серйозним. – Іро, тепер я впевнений, що мені не здається. Я кохаю тебе.

– І я тебе кохаю, Артеме, – прошепотіла вона.

У кімнату м'якими темними хвилями вповзала ніч. Гомінлива та сповнена руху, саме така, якою могла бути ніч у тримільйонному місті. Київ, якщо не рахувати охопленого вогнем революції центру, жив своїм звичним життям. Освітленими проспектами мчали автомобілі, сяяла реклама, відвідувачі сиділи за столиками численних кафе й ресторанів або просто прогулювались вулицями, не дивлячись на холод. Дніпровські кручі висились не менш гордовито, аніж за сивих князівських часів, а величний Борисфен поважно котив свої води. Так, як і десятки, і сотні років тому. Лише сяяли яскравим світлом вежі сучасних новобудов, а серед неба темніла постать озброєної щитом і мечем Матері-Батьківщини над музеєм Вітчизняної війни. Вони нагадували, що давно минули славні часи великих князів, але поряд з цими пам'ятками нового часу спокійно вживались невидимі звідси золоті бані лаврських церков.

Могутній тисячолітній Київ засинав. Засинав і буремний Майдан, забуваючи до ранку про вибухи, гуркіт, чорні дими від згорілих шин і крики переповнених ненавистю людей. Не спали тільки охоронці на барикадах і бійці у щільних шеренгах за сірими дюралевими щитами. Чатували одне одного і одночасно сподівались, що протягом наступних кількох годин не відбудеться нічого поганого.

Артем затулив очі й за мить вже спав, пригорнувши до грудей кохану. Йому снилось літо. Сонячне, тепле і розділене на двох. Літо, якого йому не судилось побачити у земному житті.

XI

У двері батьківської хати Артем постукав рано. Тієї тихої пори, коли село ще переважно спало, а дід Сидір тільки від'їхав від їхніх воріт, поганяючи гніду кобилу. На соломі у старенькому возі віз пластикові бідони для молока. На привітання Артема дід Сидір поштиво зняв шапку і поїхав собі геть.

– Привіт, матусю! – радісно крикнув з порога.

Мати, зодягнена у простий селянський одяг сухорлява жінка, сплеснула руками.

– Ой, лишенько, Артемчик! Чому ж ти не зателефонував, я й не чекала!

– Автобус рано, не хотів будити.

– Та чи ти не знаєш, що я з п'ятої не сплю, – мати обняла його і розцілувала навхрест. – Ну, проходь до господи, не стовбич у дверях.

Артем поставив у кутку валізу з гостинцями і зайшов до кімнати. На мить оторопів від відчуття, яке охопило його. Якась дивна ностальгія, жаль за чимось неосяжним, чого він не міг відчути, але боявся втратити назавжди. Дивне відчуття. Можливо, причиною є дух, який пам'ятав з дитинства, – пахощі пожовтілого паперу з книжкової шафи і лісових трав зі скрині у кутку. А можливо інтер'єр, який не мінявся з тих далеких років, коли він ходив до школи. Ось стіл, за яким виконував домашні завдання, ось грубка, крізь щілину у дверцях якої він, замріявшись, спостерігав за язиками полум'я. А далі, біля вікна, на столику, фаянсова статуетка – дівчина в українській вишиванці біля куща калини. На мить Артем застиг, не чув навіть, як слідом за ним у кімнату зайшла мати.

– Скучив, дитино?

– Є трішки…

– Частіше приїздити треба.

– Все справи.

Мати зітхнула.

– Все справи, справи, за ними й життя спливає. А ви що, з Борисом домовились?

– Про що? – не зрозумів Артем.

– Він теж сьогодні приїздить. От і гарно, будемо хоч день разом, як колись. Батька лише немає…

Борис приїхав по обіді. Поставив машину під коморою, розцілував матір і привітався з Артемом так, немов і не було кількох минулих зустрічей:

– Ну, привіт, брате.

– Привіт, – щиро посміхнувся Артем. Тут і тепер Борис був для нього не підполковником СБУ і людиною «з того боку барикад». Він був, як і раніше, старшим братом. – Радий тебе бачити.

– Я

1 ... 128 129 130 ... 158
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Європа», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Україна-Європа"