Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Задовго до цього Алєксандр Дуґін писав про майбутню «російську весну», під час якої мешканці «Новоросії» піднімуться проти «каральної націоналістичної диктатури» та «київських князів». Це призведе до кривавої «громадянської» війни з Москвою, яка забезпечить захист російськомовних громадян, а Захід і НАТО підтримають «фашистів». Дуґінська «російська весна» мала би закінчитися «визволенням» України за участі збройних сил Росії та «Новоросії» аж по річку Дніпро та приєднанням південно-східної України до Євразійського союзу[973].

Сергій Лещенко висловлював думку про те, що із самого початку не було плану евакуації Януковича з України до Росії, а слова Путіна про російських силовиків, які супроводжували його втечу з Києва, не відповідають дійсності[974]. Справді, питання полягало в тому, чому Януковичу довелося самотужки долати шлях до Криму із зупинками в Харкові та Донецьку. Пізніше стало відомо, що російські військові гелікоптери зустріли Януковича біля Бердянська Запорізької області й доставили на російську військову базу в Криму. Лещенко, схоже, помилявся, бо, згідно з новими даними, Януковича ще від Києва супроводжували офіцери спецназу ГРУ Алєксандр Мішкін (оперативне ім’я «Алєксандр Пєтров») та Анатолій Чепіґа («Руслан Боширов»). Імовірно, за здійснення цієї спецоперації президент Путін присвоїв їм звання героїв Росії. Пізніше, у 2018 році, Мішкіна-«Пєтрова» та Чепіґу-«Боширова» обвинуватили у причетності до хімічної атаки проти колишнього російського шпигуна Сєрґєя Скріпаля на території Великої Британії. До цього варто додати, що екс-прем’єр-міністр Азаров опинився в Росії ще за два дні до втечі Януковича з Києва[975].

Кремль заздалегідь формулював різні сценарії розвитку ситуації. Ґлазьєвська погроза щодо можливого втручання Росії на «запрошення» з України вже передбачала можливість відступу Януковича на східну Україну, де він міг би очолити з’їзд «Українського фронту», а відтак надіслати прохання про військову допомогу Росії для «захисту» російськомовних громадян України[976].

Янукович дійсно утік до Харкова, але провал російського плану зумовили два чинники. По-перше, виявилося неможливим провести з’їзд «Українського фронту» в цьому місті через слабку підтримку з боку еліт та громадськості сходу й півдня України.

На запитання, чи Росія мала право втрутитися для захисту російськомовних громадян, лише 5% українців відповіли «так», тим-часом 87% відповіли негативно. Найбільша кількість прихильників цієї ідеї проживала на сході, але й тут з цією перспективою погодилися лише 15%, натомість понад 66% сказали «ні»[977]. Тож друга причина провалу в тому, що російськомовні українські громадяни надали вкрай слабку підтримку російським маріонеткам у російськомовних областях східної та південної України. Інтервенція РФ була вмотивована не бажаннями місцевого населення, а неадекватними планами путінської верхівки. Окупаційні війська просунулися не туди, де на них нібито чекали, а туди, де змогли закріпитися у протистоянні з вірними урядові України силами.

У 2009 році почали поширюватися чутки про те, що Путін ненавидить Януковича. Хоча це може до певної міри стосуватися його злочинного минулого, було б помилкою припускати, наче усе зводиться саме до цієї сторінки його біографії. Стверджували, що Путін також дотримується невисокої думки про президента Білорусі Лукашенка, чиє ім’я не пов’язане із кримінальними та корупційними скандалами. Путін, схоже, відчував зневагу до обох «русских» глав держав, вважаючи їх недостатньо покірними «нахлібниками» на утриманні РФ. Як уже зазначалося, продажність Януковича була здавна «добре задокументована», тому його було «порівняно легко підкупити», зробивши уразливим до шантажу, яким Путін міг користуватися як важелем[978].

Путін дивився на двох президентів по-різному. Лукашенко завжди жорстко реагував на загрози своєму режиму, натомість незворушно ставився до західних критиків його політичних репресій. Лукашенко, як і Путін, завжди демонстрував рішучість, натомість Янукович лякався і відступав. Попри потужну підтримку російських розвідників і силовиків, Янукович не зміг повернути собі ініціативу на вулицях Києва таким чином, як це успішно зробив Путін під час масових акцій протесту в Москві у 2011–2012 роках чи Лукашенко за шість років до того під час невдалої «Джинсової революції». З точки зору Кремля, Янукович проявив слабкість, вчасно не надавши силовикам усіх необхідних повноважень для придушення протесту; він зарано допустив втрату контролю влади над ситуацією, а незначний, за російськими мірками, масштаб насильства лише заохочував населення до участі в революції[979].

Путін приховано і явно підтримував Януковича під час Помаранчевої революції та Євромайдану. У першому випадку він відвідував Київ напередодні першого і другого турів виборів,