Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

щоб висловити тому свою підтримку. Утім цей крок лише ослабив підтримку Януковича і збільшив явку виборців у столиці. Росія виділила $300 мли. на підтримку його виборчої кампанії 2004 року, що офіційно завжди заперечувала[980]. Подальші фінансові стимули було надано завдяки газовій угоді, укладеній влітку 2004 року, коли Москва запропонувала Києву платити за газ украй низьку ціну, $55 за тисячу кубометрів, хоча й за участі новоствореного газового посередника «Росукренерго» (РУЕ). Але, безсумнівно, найважливішу підтримку кампанії Януковича надали тимчасово «позичені» йому російські політтехнологи. Тодішній голова парламенту Володимир Литвин заявляв, що в Україну «понаїхало безліч політтехнологів, які не гидують ніякими методами й переконані, що гроші не пахнуть. Вони вважають: чим “чорніша” акція, тим вище вона цінуватиметься»[981].

Діяльність цих піар-експертів розбурхала громадськість і спровокувала Помаранчеву революцію через нерозуміння ними специфіки української внутрішньої політики та ідентичності. Рівень обізнаності російських політтехнологів із ситуацією був настільки ж обмеженим, як і ФСБ, що рекомендувала Путіну в 2014 році спертися на російськомовних українців, які нібито мали підняти повстання проти Києва. Надбанням громадськості стала аналітична довідка, підготована для адміністрації президента Росії ще до падіння Януковича, яка стосувалася пропутінських повстань, починаючи з Харкова, а не з Донецька. Втім знання тих, хто укладав довідку про східну Україну було неадекватним, — це легко зауважити з того факту, що тодішнього голову Харківської обласної адміністрації Михайла Добкіна в документі названо «Н. Добкиным», мером Харкова (яким він перестав бути за чотири роки до цього)[982]. Цей документ також засвідчив цілковитий брак усвідомлення масової та широкомасштабної підтримки Євромайдану, котрий нібито тримався на «футбольних фанатах і представниках криміналітету», яким допомагав Захід. У документі стверджувалося, що в Харкові «місцеві еліти як ніколи раніше мотивовані до руху назустріч новим інтеграційним ініціативам Росії», що також було помилкою, оскільки єдиною мотивацією мера міста Геннадія Кернеса було здобуття прибутку. Харків опинився у центрі уваги через його символічну важливість як першої столиці радянської України.

Саме тут було запропоновано провести «неформальні збори» (тобто установчий з’їзд «Українського фронту») за участі місцевих еліт південних та східних регіонів. Як і в інших аналітичних документах, що потрапили до журналістів, планувалося таємно заохочувати акції громадянської непокори, використовувати пропаганду в медіях, вимагати референдумів, федералізації та об’єднання сходу й півдня України з Росією.

ПІДГОТОВКА ДО АНЕКСІЇ КРИМУ

Міжнародна реакція на анексію Криму була стриманішою, ніж на подальшу гібридну агресію на Донбасі, хоча перша була більш відкритим і нахабним проявом кремлівського імперіалізму. Домовленості, досягнуті лідерами європейських країн на переговорах 2008 та 2014–2015 років із Росією щодо припинення просування її військ углиб територій Грузії та України, мають схожі риси. У серпні 2008 року переговірникам із ЄС не йшлося про відновлення територіальної цілісності Грузії — так само питання Криму не фігурувало в Мінських угодах[983]. Під час президентської передвиборчої кампанії 2016–2017 років у Франції колишній глава держави Ніколя Саркозі, який претендував на повернення на цю посаду, недвозначно висловився на користь визнання анексії Криму. Низка західних експертів дотримується думки про те, що Крим повернувся до своєї «природної домівки»[984]. Річард Саква виправдовує анексію Криму, описуючи його як «осердя російської нації», водночас Раджан Менон та Юджин Румер називають його «безперечно російською територією»[985]. Подібні твердження ґрунтуються на уявленні про те, що історія Криму начебто почалася наприкінці XVIII століття, від часу його інкорпорації до складу Російської імперії. А проте доти на його території існувала держава кримських татар — Кримське ханство. Більшість часу свого існування, тобто понад 300 років, воно було васалом Османської імперії. Під російським управлінням Крим перебував у 1783–1954 роках (тобто 170 років), а отже, був частиною радянської і незалежної України. Кримські татари і турки управляли Кримом набагато довше за Росію, яка тепер претендує на роль «домівки» для кримчан. Важливіше те, що жодні історичні аргументи, історично вивірені або хибні, не можуть слугувати виправданням для агресії, порушення територіальної цілісності та суверенітету іншої держави.

Воєнні плани Росії стосовно вторгнення та приєднання Криму не були реакцією на повалення Януковича, адже вони вимагали багатомісячної підготовки. Починаючи з літа 2013 року кремлівський лідер погрожував Януковичу розчленуванням України. На медалі Міністерства оборони РФ «За повернення Криму» викарбувано дати спецоперації з його захоплення: 20 лютого — 18 березня 2014 року. Точкою відліку є день, коли Янукович ще був президентом України. Путін брехав про відсутність російських окупаційних військ у Криму в лютому-березні 2014 року, але насамкінець визнав прямо протилежне. Він виправдовував анексію як відповідь на «державний переворот», здійснений «націоналістами, неонацистами, русофобами і антисемітами»[986].

Російська розвідка провела «тривале й скрупульозне приготування» до