Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Зрада у сфері безпеки була примножена зрадою в політичній сфері. Партія регіонів, партія «Російська єдність» та козацькі організації об’єдналися в регіональне відділення партії «Єдина Росія». У 2014 році на влаштованих окупантами у Криму незаконних «виборах» «Єдина Росія» здобула 70 із 75 місць, решта п’ять дісталися ЛДПР. З-поміж 60 тис. колишніх членів Партії регіонів 15 тис. прийняли до «Єдиної Росії», декому з колишніх «регіоналів» дозволили вступити до «Справедливої Росії» та ЛДПР[990]. «Алєксандр», один із росіян, які брали участь в анексії Криму та подальшій гібридній війні на сході України, говорив, що «вся Партія регіонів органічно влилася в “Єдину Росію”, тоді як люди чекали чогось зовсім іншого. Вони хотіли нової влади»[991].
У ПОШУКАХ «ЯЛТИ-2»
Американський історик Тімоті Снайдер пояснює ідеологію мислення Путіна його ностальгією за Ялтинською системою і «великою угодою» лідерів наддержав[992]. Він порівнює виправдання Путіним своїх дій захистом російськомовних з аргументами Гітлера, який виступав на захист носіїв німецької мови та ідентичності в сусідніх країнах у 1930-х роках. Як і Гітлер, президент РФ пояснює своє небажання погодитися з існуючими кордонами тим, що вони, на його думку, «несправедливі».
Російські націоналісти завжди вважали, що Росія мусить об’єднатися з Україною без її західних областей, які не були частиною царської імперії і вороже налаштовані щодо Росії, а отже, не є культурно східнослов’янськими і «російськими». Західна Україна була головним пострахом у Радянському Союзі, адже її мешканцям безугавно дорікали за примарну «співпрацю з нацистами» під час Другої світової війни. Вирішення «українського питання», запропоноване режимом Путіна та російськими націоналістами, полягало в тому, щоб позбутися неспокійної та «русофобської» Західної України й отримати від Заходу визнання решти території України легітимною сферою впливу Росії. Хоча ці аргументи виглядають надуманими, американські реалісти[993], найвизначнішим з яких був Генрі Кіссінджер[994], пропонували пристати на них, так само, як і ультраліві вчені й журналісти, які підтримують ідею невступу України до ЄС і НАТО та її нейтрального статусу, який де-факто означав би її перебування у сфері впливів Росії[995]. «Як би неприємно це не звучало, — наполягав Стівен Коткін, — але перед Вашингтоном постала перспектива спробувати виробити шляхом переговорів велике територіальне врегулювання» з Росією, що передбачало б визнання російської сфери впливу[996]. Саква, Менон і Румер наївно вважають, що російські лідери здатні погодитися з тим, щоб у нейтральній Україні діяла демократична система, ігноруючи поширену у них масштабну параною — страх підхопити від сусідів «демократичну пошесть».
Голова Державної думи (2011–2016) та Служби зовнішньої розвідки РФ (із 2016 року) Сєрґєй Наришкін, член вузького «пітерського» кола путінських силовиків-високопосадовців, високо оцінював Ялтинську угоду 1945 року, завдяки якій, на його думку, упродовж півстоліття на планеті зберігався мир. Нестабільність, казав він, виникла тоді, коли Захід розширив НАТО до кордонів Росії та заходився пропагувати «пронацистські сили» в Україні. Наришкін скористався ювілеєм Ялтинської конференції для обґрунтування потреби в «Ялті-2», яка однозначно віднесла б Україну до російської сфери впливу. Такий компроміс буцімто призвів би до припинення розпаду України та зменшення напруженості між Росією й Заходом
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет», після закриття браузера.