Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— Добривечір, Буне, — сказав містер Бінфорд.

— Добривечір, містере Бінфорде, — відказав Бун. — А це мій приятель, Лусьєс Пріст.

Та коли я вклонився містерові Бінфорду, він ані півсловом не озвавсь. Він просто перестав дивитись на мене.

— Ребо, — сказав він, — зметикуй Бунові й Коррі чогось винити. А Мінні скажи приготувати хлопцям лимонаду.

— Мінні накриває на вечерю, — відмовила міс Реба. Вона відімкнула дверцята стінного буфета. Там було щось на зразок бару: на одній поличці чарки, на другій пляшки. — Та й цей Коррін лимонаду хоче не більше, ніж Бун. Йому давай пива.

— Я знаю, — сказав містер Бінфорд. — Він вислизнув від мене в парку. І вже дістав би пива, якби зміг когось намовити, щоб виніс йому з шинку. А твій, Буне, теж пиво дудлить?

— Ні, сер, — сказав я. — Я не п’ю пива.

— Чому? — запитав містер Бінфорд. — Тобі не подобається чи тобі не дають?

— Ні, сер, — сказав я. — Я ще замалий.

— А віскі? — запитав містер Бінфорд.

— Ні, сер, — сказав я. — Я не п’ю спиртного. Я обіцяв мамі не пити, доки не почастують мене тато, або хазяїн.

— Хто його хазяїн? — звернувся містер Бінфорд до Буна.

— Він має на увазі діда, — пояснив Бун.

— А-а, — сказав містер Бінфорд. — Це той, котрий власник автомобіля. Йому, здається, ніхто нічого не обіцяв?

— Бо й нема потреби, — мовив Бун. — Він просто каже вам, що робити, і ви робите.

— Либонь, ти його теж називаєш хазяїном, — зауважив містер Бінфорд. — Подеколи.

— Еге ж, — відказав Бун.

Саме це я й мав на думці, коли говорив про містера Бінфорда: ти ще й не усвідомлюєш цього, а він уже на тебе дивиться.

— Але ж твоєї матері немає тут, — сказав він. — Ти подався з Буном на погулянку. За вісімдесят — так? — миль від дому.

— Ні, сер, — відказав я. — Я обіцяв їй.

— Ага, — сказав містер Бінфорд. — Ти обіцяв їй, що не питимеш з Буном. Але ти не обіцяв їй, що не підеш із ним до повій на вихиляси.

— Ти, сучий сину! — кинула міс Реба. Не знаю, як це передати. Не рухнувшися, вона й міс Коррі, обоє, здригнулись і скочили воднораз, міс Реба з пляшкою віскі в одній руці й трьома чарками в другій.

— Но-но-но, — сказав містер Бінфорд.

— До лихої години! — закричала міс Реба. — Так і полетиш відсіля! Не думай, що мені не стане духу! Що це в біса за мова така?

— А ти теж! — крикнула міс Коррі, вже до міс Реби. — Ти теж не краща. На очах у цих…

— Но-но-но, спокійно, — сказав містер Бінфорд. — Один з них не може дістати пива, другий не п’є його, — то, може, вони обоє прибули сюди витонченості й знань набувати? Ну, то трохи їх уже й набули. Оце ж вони довідалися, що «повія» і «сучий син» слова, яких не можна не подумавши казати, бо рикошетом по тобі ж самому вдарять.

— А таки правда, містере Бінфорде, — докинув Бун.

— І щоб мене повісили, коли в цій баюрі не об’явився ще один кабанчик, — мовив містер Бінфорд. — І то здоровий. Прокиньтеся-но, міс Ребо, поки гості не померли зі спраги.

Міс Реба налила віскі, а рука її так тремтіла, аж пляшка об чарки подзенькувала, і вона все приказувала гострим і диким шепотом: «Сучий син. Сучий син. Сучий син».

— Це вже краще, — заявив містер Бінфорд. — Нехай буде мир у цім домі. Випиймо з такої нагоди. — Він підніс чарку й почав: — Леді й джентльмени… — Коли це хтось, чи не Мінні, сіпнула за ручного дзвоника десь у глибині будинку. Містер Бінфорд підвівся. — А оце й зовсім добре, — мовив він. — Вносить щось свіженьке. Додає нам витонченості й знань, що ось. рот можна якось краще використати, аніж перепускати через нього свої думки.

Ми рушили до їдальні, не дуже поспішаючи, містер Бінфорд вів перед. Знову почувся тупіт ніг, і то хапливий. Двоє нових паній, чи дівчат — тобто одна з них ще була дівчина, — в поспіху збігли сходами, по дорозі защібаючись, одна в червоній сукні, друга в рожевій, обидві трохи засапані.

— Ми поспішали як тільки могли, — хутко промовила одна з них до містера Бінфорда. — Ми не спізнилися.

— То й добре, — сказав містер Бінфорд. — Сьогодні мені спізнення не дуже до вподоби.

Ми ввійшли до їдальні. Місць за столом було більш ніж досить, навіть коли рахувати Отіса й мене. Мінні ще вносила страви, все холодне — смажені курчата, коржики, городину, що лишилася з обіду, — але не для містера Бінфорда. У нього вечеря була гаряча: біля його місця стояла не тарілка, а цілий полумисок яловичини, присмаченої цибулею. (Ти бачиш, наскільки містер Бінфорд випередив свій час? Він уже був республіканець. Я не маю на думці: республіканець 1905 року, бо мені невідомо, як він ставився до теннесійської проблеми і чи виробив він узагалі своє до неї ставлення, — я маю на думці: республіканець 1961 року. Навіть більше: він був консерватор. Бо так: республіканець — це той, хто сам збив собі маєток; ліберал — це той, хто успадкував маєток; демократ — це босоногий ліберал у перегонах на нерівній місцевості; консерватор — це республіканець, що навчився читати й писати). Ми всі посідали, двоє нових паній також. Перед тим я вже стільки назнайомився, що не міг далі запам'ятовувати імен, і махнув на це рукою; та й цих двох я лише раз і бачив. Почали їсти. Яловичина містера Бінфорда, може, тому й пахла надзвичайно, що решта їжі геть випахлася ще в обід. Тоді одна з двох нових паній — та, що вже не була дівчина, — промовила:

— Чи ми, містере Бінфорде…

Друга, котра ще дівчина, теж перестала їсти.

— Чи ви що? — перепитав містер Бінфорд.

— Ви знаєте що, — мовила дівчина, мало не плачучи. — Міс Ребо, — звернулася вона, — ви ж знаєте, ми силкуємось як тільки мога… Не робимо зайвого галасу, ніякої музики в неділю, як то в інших місцях, завше прицитькуємо своїх клієнтів, коли вони хочуть трошки голосніш забавитись… Але якщо ми не сидимо тут за столом на своїх місцях, коли він устромляє носа в двері, наступної суботи нам доводиться вкидати двадцять п’ять центів до тієї клятої скриньки…

— Такі правила в цьому домі, — заявив містер Бінфорд. — Дім без правил — це не дім.