Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Читала про наукові відкриття. У Варшаві досліджують можливості використання радіо для швидкого передавання інформації. Мене завжди дивували ці сучасні технології. Як вони змінюють життя! Думаю, якби я мала більше можливостей навчатися, то цікавилася б наукою.

Після того, як перечитала газети, розповіла мамі про новини. Вона слухала, але її більше хвилюють наші щоденні справи. Вона каже, що політика — це не для жінок, але я так не думаю. Хіба це не важливо знати, що відбувається навколо?

На вечір я написала вірш, надихнувшись роздумами про те, що бачила і читала:

Світ великий, у ньому бурі,
Земля дрижить, мов у грозі. ( чи казані)
Але в маленькому селі,
Ми всі надію бережемо.

Заздрість, 5 квітня 1939 року

Сьогодні я знову читала газети. Вже майже тиждень усі говорять про ситуацію в Польщі. Кажуть, що уряд укріплює свої кордони, бо боїться, що Німеччина розпочне вторгнення. Невже війна справді можлива?

Я прочитала статтю про мобілізацію польського війська. Її писав молодий журналіст, який описував, як солдати готуються до можливих боїв. Його слова були такими емоційними, що я уявляла, як ці юнаки покидають свої домівки, щоб йти на фронт.

Також писали про українських селян, які борються за свої права на землі. У газеті зазначили, що багато хто не має достатньо полів для обробітку, і їхня боротьба стає дедалі напруженішою. Мене це турбує. Наше господарство велике, але й ми знаємо, як важко працювати, щоб прогодувати сім’ю.

Мені потрапила стаття про жінок у науці. Вона розповідала про видатних українок, які вносять вклад у розвиток медицини та культури. Одна з них, Олена Курило, займається дослідженнями в галузі лінгвістики. Її роботи надихає мене продовжувати розвиватися.

Сьогоднішні новини залишили багато думок. Світ стає дедалі складнішим і небезпечнішим, але, як каже мама, у нас завжди буде наша земля, і ми повинні її берегти.

Я написала вірш, думаючи про все це:

Гомін світу нас лякає,
Тривога серце обіймає.
Та в полі, що росте зерно,
Віднайду я своє тепло.

Щоденник Юстини
Заздрість, 15 квітня 1939 року

Сьогодні, коли в полі було менше роботи, я нарешті змогла сісти з книгою. Читання для мене — це як подорож у далекий світ, де я можу втекти від буденності. Зараз я читаю роман «Мадам Боварі» Гюстава Флобера. Ця історія захоплює мене своєю глибиною. Як у героїні — так багато мрій і водночас стільки болю. Емма Боварі шукає щастя, але її шлях сповнений ілюзій. Читаючи, я думаю, як важливо не втрачати себе, навіть коли світ навколо здається несправедливим.

Крім цього, я намагаюся зрозуміти англійську мову через читання поезії Байрона. Його вірші сповнені пристрасті та суму. «Паломництво Чайльд Гарольда» я читаю повільно, смакуючи кожне слово. Байрон говорить про свободу, про боротьбу людини із собою та зі світом. Я відчуваю, що ці теми близькі й мені, хоч і живу я в зовсім інших обставинах.

Недавно мені до рук потрапила книга Франца Кафки — «Перевтілення». Це щось зовсім незвичайне. Я ніколи не читала нічого подібного. Опис того, як людина прокидається у тілі комахи, змушує замислитися, як часто ми стаємо чужими навіть для тих, хто нас оточує.

З дитинства я люблю казки братів Грімм. Вони прості й водночас дуже глибокі. У кожній історії — мораль, але й тінь чогось темного, прихованого. Думаю, ці казки навчають нас не боятися труднощів і завжди йти вперед.

Останніми днями я відкрила для себе роман Стефана Цвейга «Нетерпіння серця». Це так майстерно написано, що серце стискається від переживань за героїв. Його стиль мене вражає — так витончено і водночас щиро описувати людські почуття.

Часом я повертаюся до Діккенса — «Олівер Твіст» мене навчила цінувати людяність навіть у найбільш складних обставинах. А ще я захоплююся його здатністю описувати персонажів так, що вони здаються живими.

Читання завжди надихає мене. Після сьогоднішніх роздумів над романами, я написала кілька рядків:

Сторінки книг — мов шлях до світу,
Де серце відчуває свободу.
Де смуток змішується з мріями,
А розум блукає серед ідей.

Я вірю, що колись у мене буде багато книг, і я зможу читати їх без упину, як це роблять люди в містах. Але поки що кожна нова історія для мене — це скарб, який я зберігаю у серці.

Щоденник Юстини
Заздрість, 20 квітня 1939 року

Сьогодні день почався звично, але закінчився суперечкою, якої я довго не забуду. Я читала в нашій кімнаті «Анну Кареніну» Льва Толстого, коли мама увійшла і побачила книгу у мене в руках. Її обличчя відразу спохмурніло.

— Що це? — спитала вона, хоч і так уже бачила.

— Толстой, — відповіла я спокійно. — Чудовий письменник, мамо. Його історії такі глибокі.

Мама на мить зупинилася, ніби збиралася з думками, а тоді розсердилася.

— Чудовий письменник? Московит? Юстино, як ти можеш захоплюватися тими, хто століттями намагався знищити наш народ?

Її голос був твердим, і я зрозуміла, що зараз почнеться.

— Але це ж література, мамо! Я читаю, щоб розуміти світ, не для того, щоб зрадити свої корені!

— Світ? — перервала вона мене. — Московити століттями нищили наш світ! Вони забирали нашу землю, наших людей. Катерина ІІ заборонила нашу мову! Валуєвський циркуляр і Емський указ? Чула про них? Українську мову навіть не визнавали!

Я намагалася відповісти, але її слова звучали голосніше за мої думки:

— Вони вбивали наших козаків, ламали нас. Забрали Київську Русь, нашу історію, і назвали себе її спадкоємцями! Вони викрали не тільки нашу землю, але й нашу душу, Юстино!

— Мамо, я ж не винна в тому, що було тоді. Я просто читаю книгу!

— Ти читаєш їхні книги, а завтра думатимеш, що вони мають рацію. Хіба ти не бачиш? Вони хочуть, щоб ми забули, ким ми є. Навіть зараз їхні газети, їхня культура намагаються переконати нас, що ми менші, гірші. Але ми маємо боротися за своє, за українське!