Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

Вона взяла книгу з моїх рук і, перш ніж я зрозуміла, що відбувається, кинула її в піч.

— Мамо! — закричала я, кинувшись до вогню. — Це не правильно!

— Ні, це правильно! — відповіла вона твердо. — У нашій хаті буде тільки те, що прославляє наше. Ти хочеш читати? Читай Шевченка! Читай Франка, Лесю Українку. Ось це твоя земля, твоя кров, твоя мова!

Я нічого не могла сказати. Лише дивилася, як сторінки книги, які я читала з такою цікавістю, згортаються в полум’ї. Мама продовжила, вже спокійніше:

— Юстино, я знаю, що ти хочеш знати більше. Але знай своє місце в цьому світі. Московити завжди намагалися вкрасти у нас усе, навіть нашу мову. Не дозволь їм увійти у твою душу через ці книги.

Я мовчала. Її слова були сильними, і я розуміла, що в них правда, але в моєму серці була образа. Чи справедливо забороняти мені читати лише тому, що письменник народився в Росії? Я пішла у свою кімнату, і вже пізно ввечері записала цей день у щоденник.

Написала вірш:

Вогонь поглинув сторінки,
Де розповідь була жива.
Чи можна знати дві дороги,
Й не зрадити свої слова?

Сьогодні я зрозуміла, як глибоко в нашій сім’ї живе історія України. Але також зрозуміла, що пошук знань і любов до свого можуть іти поруч. Завтра візьму Лесю Українку — «Лісову пісню». Можливо, мама матиме рацію: своя література теж здатна дати відповіді на мої запитання.

Щоденник Юстини
Заздрість, 25 квітня 1939 року

Після того, як мама спалила книгу Толстого, я довго не могла знайти спокій. У мені боролися дві сили: любов до знань і відчуття обов’язку перед своїм народом. Але, зрештою, я зрозуміла, що її слова не були порожніми.

Щоб зрозуміти краще, я взяла в бібліотеці «Історію України-Руси» Михайла Грушевського. Читаючи, я наче відчувала дух наших предків, їхню боротьбу за землю, за право бути почутими. Дивно, як багато ми пережили: монгольське нашестя, литовсько-польське правління, а потім зрада Переяслава. І постійно — спроби імперій стерти нашу ідентичність. Мама мала рацію: вони завжди намагалися знищити нас. Я прочитала про Валуєвський циркуляр, який забороняв друкувати книги українською мовою. А Емський указ забороняв навіть співати наші пісні! Як же це несправедливо!

Ця історія змусила мене подумати про силу наших людей. Ми виживали навіть у найгірші часи. Шевченко, Франко, Леся Українка — вони писали не лише про красу нашої землі, але й про її біль, її боротьбу. Я вирішила більше уваги приділяти нашим авторам.

Але все ж таки я не можу забути про зарубіжну літературу, яка теж відкриває переді мною світ. Увечері, коли діти вже спали, я читала «Гордость и предубеждение» Джейн Остін. Ця книга про любов і внутрішню боротьбу вразила мене. Елізабет Беннет нагадує мені мене саму: вона не боїться думати і боротися за свої принципи, навіть якщо це йде всупереч думкам оточення.

Також я закінчила читати «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса. Його історія про сім’ю Буендіа була наче казка, сповнена магії і болю. Він так майстерно описав, як історія повторюється, якщо ми не вчимося на своїх помилках. Ця книга змусила мене задуматися: чи не повторює і наша нація ті самі уроки?

Мене глибоко вразив роман Віктора Гюго «Знедолені». Його Жан Вальжан — це символ сили духу і милосердя. Читаючи про його життя, я подумала, що, навіть коли все здається втраченим, завжди є шанс на прощення і новий початок.

Прочитавши все це, я вирішила поговорити з мамою.

— Мамо, я зрозуміла твої слова. Ми мусимо знати свою історію, щоб не дати себе знищити. Але хіба це означає, що ми не можемо читати інші книги? Я хочу вивчати світ, але це не означає, що я зраджу Україну.

Мама на хвилину задумалася, а тоді сказала:

— Дитинко, я не хочу забороняти тобі світ. Просто знай, що всі знання треба використовувати на благо своєї землі. Московити можуть мати великих письменників, але їхній уряд завжди намагався поневолити нас. Читай, але пам’ятай, хто ти і звідки.

Ці слова надихнули мене. Я знайшла в цьому баланс. Тепер я читаю «Лісову пісню» Лесі Українки вдень, а вночі беру до рук роман Томаса Манна «Будденброки». Мені здається, що це найкращий спосіб пізнати і свій народ, і весь світ.

Написала вірш:
Земля моя, ти джерело життя,
З твоїх глибин і світло, і надія.
Читаю книги світу — і серця биття
Все одно звучить: «Моя Україна!»

Щоденник Юстини
Заздрість, 30 квітня 1939 року

Сьогоднішній день приніс стільки подій, що я не знаю, з чого почати. Але, мабуть, почну з найприємнішого. Мама знову приготувала наш улюблений борщ. Нічого не зрівняється з його смаком: солодка бурякова основа, ароматна цибуля, часник, трохи сметани зверху. А ще до борщу мама спекла пухкі пампушки з часниковим соусом. Кожен шматочок танув у роті, залишаючи теплий спогад.

Я завжди любила наші прості, але такі затишні страви. Вареники з картоплею й шкварками — це справжнє свято. А влітку, коли стиглі ягоди наповнюють сад, ми з мамою робимо вареники з вишнями. Їхній кисло-солодкий смак завжди нагадує мені про дитинство.

Ще одна улюблена страва — мамина капуста з м’ясом. Вона довго тушкує її в печі, додаючи спецій і трав, які вирощує на грядці. А коли капуста готова, аромат наповнює всю хату.

Після обіду до мене завітала Юзефа, моя подруга. Ми дружимо з дитинства. Вона завжди весела і трохи пустотлива, але в цьому її чарівність. Вона принесла мені свіжу газету і шматок пирога з яблуками, який пекла її мама.

— Читала останні новини? — запитала Юзефа, зручно вмощуючись на лаві. — Кажуть, у Європі стає все неспокійніше.

Ми трохи поговорили про політику. Юзефа завжди приносить цікаві новини, бо її дядько працює в місті і часто пише листи з новинами про Європу.

А ще сьогодні прийшов лист від тітки Хельги з Варшави! Вона запросила нас із мамою до себе в гості. Уявляєте? До Варшави! Тітка навіть вислала трохи грошей на дорогу. Але мама категорично відмовилася.