Читати книгу - "Юстина (щоденник), mi larde"

— У мене тут господарство, — сказала вона. — Хто все це залишить? А ти, Юстино, можеш поїхати. Тітка тебе з радістю прийме.

Я спочатку здивувалася, але тепер уявляю цю подорож. Варшава! Велике місто, про яке я чула лише з розповідей. Мені трохи страшно, але й цікаво. Завтра напишу тітці, що їду.

Після всього я довго сиділа з Юзефою у саду. Ми дивилися на небо, розмовляли про життя. Я розповіла їй про Варшаву, і вона захоплено вигукнула:

— Це ж справжня пригода! Юстино, ти повинна привезти мені якийсь подарунок, щось із того великого світу!

Мені подобається, як Юзефа дивиться на життя. Вона вміє знайти радість у всьому, навіть у дрібницях.

Написала вірш:
Дорога далека, у місто вогнів,
Де бруківка співає історій сумних.
Та в серці моєму лишається рідне,
Село, що зі мною у мріях і снах.

Здається, ця поїздка змінить щось у моєму житті.

Щоденник Юстини
Заздрість, 2 травня 1939 року

Відповіла тітці Хельзі, що поїду до Варшави сама. Це рішення дається мені нелегко, бо я ніколи не була далеко від дому. Але я відчуваю, що ця подорож може відкрити мені нові горизонти. У листі тітка написала, що покаже мені старе місто, костели, чудові парки і навіть театри. Театр! Я лише читала про нього в книжках.

Сьогодні був дощовий день. Дощ барабанив по даху, а вітер шмагав дерева так сильно, що здавалось, ніби вони ось-ось вирвуться з корінням. У такі дні я люблю сидіти біля печі, слухати, як дрова потріскують у вогні, і мріяти.

Мама цілий день готувала квашену капусту на зиму. Я допомагала їй шинкувати її величезними ножами, поки вона розповідала про минулі роки. Її голос звучав рівно, але в кожному слові відчувалася важкість.

— Знаєш, доню, коли я була малою, наша сім’я теж жила нелегко. Московити тоді вже панували в наших землях. У мого діда конфіскували землю. Він казав, що українцю вільно дихати не дадуть, поки московит ходить по його землі.

Мама мовчала хвилину, потім додала:

— У тебе буде інше життя. Але не забувай, хто ти.

Її слова глибоко запали в мою душу. Я розумію, що кожен крок у моєму житті повинен відповідати тому, ким я є і звідки родом.

До обіду до нас прийшла Юзефа. Вона принесла мені подарунок — свою хустку з вишивкою, яку колись зробила її бабуся.

— Візьми це з собою до Варшави, — сказала вона. — Нехай ця хустка нагадує тобі про дім, навіть коли ти будеш далеко.

Мені стало тепло на серці. Юзефа справжня подруга. Я пообіцяла їй написати листа з Варшави і привезти щось цікаве.

Вечір я провела, читаючи «Лісову пісню» Лесі Українки. Слова Лесі так тонко передають красу природи й глибину людської душі. Я навіть не помітила, як знову почала мріяти про поїздку.

Написала вірш:
Де б не була, мій рідний край,
Ти в серці будеш, як небокрай.
Твій запах поля, твій тихий спів
У душу мою назавжди ввійшов.

Завтра потрібно починати збиратися. Тітка казала взяти найнеобхідніше, але як помістити в одну валізу всі мрії?

Щоденник Юстини
Заздрість, 4 травня 1939 року

Сьогодні був день зборів. Мама з ранку пішла до сусідки, щоб попросити міцної тканини для мого мішка. Вона каже, що подорож не буває легкою, і треба бути готовою до всього.

Я склала свої речі обережно: святкову вишиванку, яку вишила ще минулого літа, кілька спідниць, теплу хустку від Юзефи й старий мамин шалик. А ще взяла блокнот і олівець, щоб записувати все, що побачу в Варшаві.

Юзефа зайшла пообідати. Вона принесла кілька пиріжків із сиром, які ми з’їли під яблунею.

— Ти повинна побачити ті високі будинки, про які писала твоя тітка, — сказала вона з усмішкою. — І не забудь написати мені, який смак у варшавських пирогів!

Я пообіцяла, і ми ще довго розмовляли про майбутню подорож. Юзефа розповідала, як уявляє Варшаву: вулиці, вимощені каменем, пані у красивих капелюхах і чоловіки в костюмах.

Пізніше мама попросила мене допомогти в саду. Ми разом пололи грядки. Вітер був теплим, і земля пахла весною. З дерев долинало щебетання птахів, а десь поблизу м'яко мукала корова.

— Знаєш, Юстино, — почала мама, коли ми трохи перепочивали. — Мені страшно тебе відпускати. Але я розумію, що це твій шлях. У Варшаві ти побачиш інший світ. Просто пам’ятай, хто ти і що означає твоя земля.

Її слова мене зворушили. Я відчула, що її турбота — це частина тієї любові, яку я маю нести з собою, куди б не пішла.

Увечері, коли всі вже спали, я відкрила свою валізу й поклала на дно книгу. Це був збірник поезій Франца Кафки, який я читала останніми днями. Він писав про самотність і пошук сенсу, що особливо відгукується в мені зараз.

Перед сном я вийшла на подвір’я подивитися на зорі. Ніч була ясна, і кожна зірка світила, наче промовляла: «Вперед, Юстино».

Написала вірш:
Зорі в небі, мов голос рідний,
Ведуть мене у край незвідний.
Та в серці моєму завжди село,
Де тепло, де любов, де все почалось.

Завтра вирушаю до Варшави. З одного боку, я хвилююсь, але з іншого — відчуваю, що це тільки початок чогось великого.

Щоденник Юстини
Заздрість, 5 травня 1939 року

Сьогодні настав день від’їзду. Я прокинулася ще до світанку. На дворі було тихо, тільки півень пробував свої сили, сповіщаючи про початок нового дня. Мама вже була на ногах: вона приготувала теплу кашу, щоб я добре поснідала перед дорогою.

— Їж, доню, дорога буде довга, — сказала вона, ставлячи на стіл миску з гарячою їжею.

Смак каші був простим і водночас незабутнім: вершковий, трохи солоний, із легким ароматом трав, які мама додала для аромату. Я намагалася їсти повільно, відчуваючи, що цей сніданок — останній у рідній хаті перед тим, як я вирушу в світ.

Юзефа прийшла попрощатися. Вона принесла мені шматок домашнього хліба, загорнутий у чистий рушник.

— Це на дорогу, — сказала вона. — І пам’ятай, я чекаю листів!