Читати книгу - "Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки"

 Місяць, що яскраво освітлював все навкруги, почав поступатися місцем ранковим променям. Схід сонця був близько. Він знав це — зміна відчуттів, як легкий натиск на шкірі, наче невидимі пальці майбутнього, що стискають серце. Перед самим світанком вампір відчував наближення інших. Мисливці. Відголоски їхніх кроків долітали до його вух, їхні думки, злі, вперті, йшли на нього. Сильна, мовчазна загроза, як сталева рука, що здавлює горло. Він відчував наближення Гарета, з його холодною, рішучою силою. І ще інших, які йшли за ним, знаючи, кого вони намагаються вбити.
Тим не менш, Ріґор відчував, як кожен нерв його тіла напружується від думки, що Селіна залишиться без нього. Від думки, що він йде. Але в нього не було вибору. Він не був би для неї ніколи тим, ким вона його бачила, тим, ким вона його хотіла бачити. Він був лише тінню — темною, холодною, смертельною. А в пророцтва він давно не вірив…
Ріґор стояв, не рухаючись. В його грудях був сум і безвихідь. Він знав, що не має права битися з мисливцями. Їй потрібен був шанс. Вона мала забути його. Він не міг її втягнути в боротьбу, в його життя, в його смерть. Він залишав її, бо знав, що тільки так вона буде вільна.
Вампір відчував, як її погляд переходить у біль, і хоч скільки б він не прагнув залишитися, знав, що не можна затягувати її у це безвихідне коло. Його місця тут більше не було. Перед світанком він залишив сад, і тільки, почувши її останній, тихий заклик до нього, зрозумів, що йому доведеться покинути не тільки її, а й частину себе…

***
Ніч навколо була немов жива, з кожним подихом вона ставала густішою, холоднішою, немов поглинаючи саму сутність цього світу. Селіна стояла біля вікна, опустивши погляд на сніг, який вкривав землю, мов біла пелена, що приховує всі сліди, всі розбиті надії. Місяць, великий і холодний, продовжував своє повільне падіння на небі, мовчазно спостерігаючи за її боротьбою. У її душі не було більше страху — лише розуміння.
Те, що було між нею і Ріґором, не було звичайним почуттям. Це була не просто пристрасть. Це було щось більше, щось, що пронизувало її сутність, зв'язувало з ним на рівні, якого вона не могла пояснити словами. Вона зрозуміла, що він був частиною її долі, її життя, навіть коли вона не знала його. Як все було визначено ще до того, як вони зустрілися. Вона вже була його, а був її.
Згадка про його слова — про його боротьбу і його любов — прозвучала в її думках, як дзвін, що розтинає темряву.
"Я буду твоєю тінню, де б ти не пішла, Селіно. Але залишись живою."
Вона заплющила очі. Жити без нього не було сенсу. І навіть смерть не лякала її. Бо смерть була лише кінцем, який давав їй можливість бути з ним вічно. Вона розуміла, що це її вибір, її доля — і жодна сила у світі не могла змусити її відмовитися.
Дівчина відчула, як її серце стискається від рішучості. В грудях пульсував відголосок темної сили, яку вона тепер розуміла. Вона не могла більше залишатися тут, в тому світі, який був чужий її справжньому "я". Вона повинна була йти за Ріґором, у світ, який чекав на них обох.
Селіна стояла на порозі кімнати, її пальці майже несвідомо тягнулися до м’якого хутра плаща, коли в голові спалахнула та сама сцена з дитячих років — момент, коли вона вперше побачила гравюру. Старовинна картинка, що тремтіла під ліхтарем, як щось далеке й незбагненне. І тоді, ще зовсім юною, вона не могла зрозуміти, чому її погляд так тримався на одній деталі — на обличчі чоловіка на гравюрі. Його очі, такі самі, як у Ріґора. Глибокі, темні, мов ніч. І в тому погляді було те ж саме тяжіння, те ж саме почуття, що пробуджувалося тепер, коли вона дивилася в його обличчя.
І на звороті цієї гравюри була написана цитата, яку вона тоді не зрозуміла, але яка тепер відгукувалася в її серці, як забутий шепіт:
"Той, хто бачить, вже долучений до цього шляху. Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю".  
Тепер, коли вона стояла на порозі, готова піти за ним — за Ріґором, за своєю долею — ці слова стали для неї зрозумілими. Вона, як і він, була вже знайдена. І саме ці глибокі, невидимі нитки, що з’єднували їх, що привели її сюди, були її долею.
Те, що вона відчувала до нього, було більше, ніж бажання. Це була істина, яку вона нарешті зрозуміла. Як гравюра на сторінках книги, так і її життя було написано ще до народження. І тепер, йдучи за ним, вона йшла не просто слідами своїх бажань. Вона йшла слідами того, що було визначено, того, що вже відбулося, навіть коли вона ще не знала про це.
Цитата знову прокотилася в її свідомості, і вона зробила свій останній крок з абсолютною впевненістю. Її думки крутилися, але вона знала, що часу мало. Двері залишились відчиненими після того, як Ріґор пішов. Вона швидко вийшла в коридор, намагаючись не робити шуму. Їй потрібно було дістатись до братів до того, як вони здійснять те, чого вона так боялась.
Кроки братів уже відлунювали в домі. Вони діяли швидко. Селіна відчувала, як серце б’ється в грудях, коли зрозуміла, що братів нічого не зупинить. Вони вже приготували пастку для Ріґора і вона знала, що якщо не зупинить їх зараз, коханий загине.
Селіна побігла через темні коридори не зважаючи на заціпеніння і страх до дверей, що вели до головного двору, і зупинилася на мить, щоб набратися сили. Вона знала кожен куток цього дому, але сьогодні він здавався вороже незнайомим. Дівчина відчувала, як кожна клітинка її тіла реагує на наближення небезпеки.
Тільки-но вона вийшла на подвір'я, її погляд зупинився на братових фігурах, які вже зібралися навколо. Чоловіки тримали в руках зброю і їхні обличчя були сповнені рішучості. Вони не слухатимуть її і вона це знала.
У повітрі пахло порохом, срібло блищало на наконечниках стріл, а собаки нетерпляче рвалися з повідків.  
Вона кинулася до Гарета, хапаючи його за руку.  
— Гарете, зупинись! Ти не розумієш!  
Він різко повернувся до неї, його очі були темними, як нічне небо перед бурею.  
— Я розумію все, Селіно, — його голос був рівний, але в ньому відчувалася сталь. — І ти теж повинна зрозуміти: він — чудовисько. Повернись негайно в кімнату.
— Ні! — Вона майже кричала. — Ти не знаєш його, ти не бачиш, ким він є насправді!  
— На жаль, я бачу краще за тебе, — Гарет стиснув щелепи. — Він п’є кров, Селіно. Він убиває.  
— Він не вбив мене! — у її очах блищали сльози.  
— Поки що.  
Він відсторонився, але вона не відпускала.  
— Будь ласка, — її голос зірвався. — Прошу тебе, Гарете, не роби цього.  
Він дивився на неї довго. В його погляді було щось нестерпно болісне, ніби він уже знав, що програє цю битву, навіть якщо переможе.  
— Якщо ти залишишся тут, ти житимеш, — сказав він. — Якщо підеш за ним, то помреш.  
— Ти не можеш вирішувати за мене.  
— Я твій брат, і я присягнув захищати тебе, — він стиснув руків’я меча. — Навіть від тебе самої.  
Їхні погляди зустрілися – два вогні, що палали в різних напрямках.  
— Я кохаю його, — прошепотіла вона.  
Гарет на мить заплющив очі, ніби ця фраза боліла фізично.  
— Тоді тобі не врятуватися.  
Він різко розвернувся, сів на коня і дав сигнал до виступу.  
Чоловіки рушили вперед і серце  Селіни розривалося. Вона не могла їх зупинити і відчула, як душу пронизує біль. Всі спроби були марні. Вона оглянула двір, в пошуках тіні Ріґора, але його вже давно не було. І в той момент вона вирішила: їй доведеться йти за ним, навіть якщо це означатиме залишити свою родину, свою кров.
Дівчина, не вагаючись, вирушила за братами в темряву ночі, молячись, щоб встигнути. Вони вже почали слідкувати за Ріґором, і час був проти неї…