Читати книгу - "Ніщо не зникне, поки я тебе шукаю , Шепіт Оповідачки"

Ріґор стояв біля вікна, спиною до Селіни. Його погляд ковзав по нічному небу, але він нічого не бачив. Його розум був сповнений сумнівів.  
Селіна, загорнувшись у легке покривало, сиділа на краю ліжка. Тиша між ними ставала майже нестерпною.  
— Ти рівна мені, —  повторив він, не обертаючись.  
Ріґор повернувся до неї. Його очі були напружені, голос тихий, але наповнений внутрішньою боротьбою.  
— У твоїх жилах тече кров Древніх. Це більше, ніж просто випадковість.  
Він зробив крок до неї, повільно, ніби боючись власних слів.  
— Колись вампіри і люди не були ворогами, — продовжив він. — Древні тримали баланс. Вони існували між світами, не належачи повністю ні одному, ні іншому. Але час усе змінив. Їх майже не залишилося. Світ забув їхні імена, а їхня кров… змішалася з людською.  
Селіна уважно слухала, ловлячи кожне слово.  
— Я... я не розумію, — прошепотіла вона.  
Рігор опустився перед нею на одне коліно, взяв її руку у свої.  
— Я теж не розумію до кінця.  
Він зробив паузу, ніби зважуючи, чи варто йому казати далі.  
— Та, що обернула мене… вона була однією з Древніх. Її кров змінила мене. А в тобі тече та сама кров. Є легенда...  
Його голос затремтів.  
— Легенда каже, що коли обернений із кров'ю Древніх та смертна з тією ж кров'ю єднаються... баланс повертається. Щось більше пробуджується.  
Селіна широко розплющила очі.  
— То ти… ти віриш у це?  
Рігор відвів погляд.  
— Я не знаю.  
Він стиснув її пальці, ніби шукаючи опори.  
— Це може бути правдою. А може бути лише старою байкою. Якщо я помилюся… якщо це ніщо більше, ніж міф… я ризикну тобою.  
Селіна вдивлялася в нього, відчуваючи, як його сумніви стискають серце.  
— А якщо це правда?  
Рігор повільно вдихнув.  
— Якщо це правда… тоді наші долі давно вирішені.  
Селіна нахилилася ближче.  
— Я не боюся, — прошепотіла вона.  
Рігор нарешті зустрів її погляд.  
— Я боюся за тебе, Селіно.  
Його слова були майже невиразним зізнанням. Він боявся не смерті, не прокляття, а того, що може втратити її.  
Вона доторкнулася до його щоки.  
— Якщо ми обоє шукаємо відповідь, то чому б не знайти її разом?  
Рігор заплющив очі від її дотику, а потім, повільно відкривши їх, торкнувся її губ своїми.  

***

Кімната була заповнена тінями, що рухалися під мерехтливими променями місяця, який висів у вікні, немов спостерігач за цією сценою. Селіна сиділа на краю ліжка, її руки стиснуті в кулаки, а погляд упертий, хоча в очах бриніла невимовна біль.
— Я піду з тобою. — її голос звучав здавлено, але рішуче.
Ріґор стояв поруч, вражений її словами, але залишався мовчазним. Його погляд був темним і глибоким, як сам нічний ліс. Він вже зрозумів, що не може залишатися біля неї. Вони були на межі того, що мало статися.
— Селіно, ти не розумієш. Я не можу забрати тебе… ти не розумієш про що просиш. — його голос був тихим, як шепіт вітру.
Вона підняла очі на нього, з її губ майже вирвався плач. Нею володіло те гірке передчуття, яке не давало спокою вже кілька днів. Щось, що вона не могла пояснити словами.
— Я прошу тебе. — її руки тремтіли, коли вона простягнула їх до нього, намагаючись зібрати всю силу, щоб виговорити свої слова. — Ти в небезпеці, і я не хочу, щоб ти постраждав через мене. Ми маємо звідси піти разом. Зараз. –  Її голос став слабким, але в ньому було стільки щирої турботи, що навіть Ріґор не зміг залишити це без уваги.
Він наблизився, дивлячись на неї, наче на останнє світло в темряві. Його губи тремтіли від бажання, від боротьби, яку він вів сам з собою. Він хотів залишитися. Він не міг уявити своє життя без неї. Але він знав — це буде тільки болісним кінцем.
— Селіно, ти не розумієш, — його голос став глухим, і він став на коліна перед нею. — Ти не можеш бути зі мною. Моя темна природа… я не можу дозволити собі зробити тебе частиною цього. Я відчуваю, як твоє серце б’ється, і це так близько. Але… я — інший. Я не зможу бути тим, кого ти хочеш поруч. Я стану твоєю загрозою.
Вона відчувала, як її серце стискається, коли він говорить ці слова. Вона не хотіла їх чути. Вона не могла прийняти їх. Вона знала його і його біль, і саме тому вона була готова на все, щоб бути з ним.
— Не можеш? А я можу. — її голос був таким твердим, як ніколи раніше. — Я знаю, хто ти. І я не боюся тебе. — Вона схилила голову, знову відчуваючи на собі тяжкість його погляду. — Ти не можеш залишити мене. І я не можу тебе залишити.
Він довго дивився на неї, його темна душа стискалася від болю, від ніжності і страху. Ріґор знову наблизився, цього разу вже без зупинок, але повільно, як приречений.
— Ти не розумієш, що я можу зробити з тобою, якщо залишуся поряд. — його голос був ледве чутним, і в ньому знову промайнуло те ж саме — жах і бажання, що вели до трагічного кінця.
Селіна підвела голову і в її погляді була сила, яка перевищувала навіть його внутрішній страх.
— Ти хочеш залишити мене? — запитала вона, але її слова були не стільки питанням, скільки обвинуваченням. Її рука потягнулася до його обличчя, і її пальці торкнулися його холодної шкіри. — Я не боюся тебе. Я боюся, що ти не будеш зі мною.
Ріґор проігнорував її дотик. Він відчував її тепло, її силу, її справжність. Але він знав, що, залишившись, він накличе на неї тільки смерть. Він мав піти. Це було найкраще для неї.
— Я піду, Селіно. Тому що люблю тебе. — його слова були важкі, мов крижаний дощ, який обпікає шкіру. — Я поважаю тебе і я поважаю твоє право на життя, яким би воно не було. Але я не зможу залишити тебе живою, якщо залишуся. Я заберу твою душу разом з собою. Тому я піду.
Вона не могла йому перешкодити, не могла втримати його. Сльози потекли на її щоки, коли вона ніжно прошепотіла:
— Ти не забереш мене, Ріґор. Я сама піду за тобою.
Але він знову зробив крок до дверей. Не через байдужість. А тому, що не міг бути тим, чого вона потребувала.
— Я буду твоєю тінню, де б ти не пішла, Селіно. Але залишись живою.
І, з останнім поглядом на неї, він пішов, залишаючи її в тиші ночі, сповненій слів, які не могли більше бути сказані. Селіна залишилася одна, а її серце переповнив лише біль розлуки…