Читати книгу - "Викрадач думок , Oleg Poroshok"

Іноді найглибші слова — це тиша. Особливо коли вони народжуються з вдячності.

Того похмурого дня Олександр, як завжди, прийшов до точки роздачі обідів. Сірий вітер стелився по асфальту, вологість ховала тепло навіть із рук, а люди ставали в чергу ще задовго до його появи. Це була його щоденна служба — роздавати їжу і... слухати.

Не словами. Думками.

Його комп’ютер ноутбук у рюкзаку був увімкнений — безшумно зчитував, аналізував, сортував. Але остаточне рішення — кого обрати для допомоги, кого залишити — ухвалював лише він. За власними критеріями. Праведність, щирість, потенціал на добро. Це були ті вогники, які він шукав у людських думках.

Сотні приходили з порожніми руками, але з повними головами. Хтось думав про борги. Хтось — про хвору дитину. Хтось — про втрачений дім. Хтось — про злочин, якого досі не визнав. І лише одиниці — про Бога.

Він видавав їжу механічно — рука простягала тарілку, очі дивились в очі, вухо ловило шум натовпу, а свідомість фільтрувала тисячі думок. Але іноді хтось зупиняв його більше, ніж він хотів. Хтось змушував затримати подих.

Цього разу це була вона.

Жінка років сімдесяти. Тиха, охайна, в темному пальті, яке не рятувало від вітру. Її очі не просили, а дякували наперед. Її думки були короткі, але ясні:

> "Дякую, Боже, що є ще такі люди. І дякую, що встигла ще раз побачити сонце, поїсти хліба, відчути людське тепло. Можливо, вже недовго..."

Він раптово зупинився. Серце стислося.

Олександр відійшов від столу. Вийняв із рюкзака маленький термос. Сам заварював його зранку, для себе. Гарячий трав'яний чай із м’ятою та медом. Уперше поділився ним.

Сів поруч на лавку.

— Можна? — сказав просто.

Жінка кивнула. Він налив чай у пластиковий стаканчик, подав. Потім розламав хліб і поклав їй у долоню. Вона взяла. Мовчки. Поглянула. Усміхнулася.

І в ту мить усі її думки зникли. Наче Бог вимкнув потік. Наче душа вже сказала усе, що мала. Тиша стала щільною, як обійми.

Поруч стояла молода мати з дитиною. Дитина тягнулася до коробки з печивом. Мати соромилась попросити. Але Олександр уже почув її думки:

> "Хай малий хоч сьогодні поїсть трохи солодкого..."

Він непомітно підсунув їй два печива. І усміхнувся. Мати опустила очі, але щока заблищала від сльози. Вона не дякувала — просто пішла.

Цього дня не було гучних слів. Не було драм, сліз, історій, які перевертають свідомість. Але саме цього дня Олександр відчув, що щось робить правильно. Що іноді найбільше говорить не розум, а вдячне серце. І що не завжди дар потрібен, щоб побачити душу.

Іноді — достатньо поділитись хлібом. І помовчати поруч.