Читати книгу - "Нездоланний"

Тоді він пішов назад уздовж широкої площі, і перед мотелем угледів той самий розкладний стілець, який уже бачив раніше. Він і досі самотньо стояв посеред тротуару. Звичайний білий пластик. Ричер підняв його та поставив з правого боку від бордюру, на траву біля огорожі. Подалі від центру дороги, щоб нікому не заважав. Він обертав його ногою, аж поки той не потрапив під світло сонячних променів. Тоді Ричер сів на нього, відкинувся назад та заплющив очі. Він купався в цьому теплі. І на якусь мить задрімав на свіжому повітрі літньої пори, а це було другим із його найулюбленіших способів засинати.

Того вечора Ричер прийшов до залізничної станції на цілу годину раніше, о шостій він був уже там, частково через те, що сонце почало сідати і не було змоги ніжитися під його променями довше, а почасти через те, що любив приходити завчасно. Він любив мати зайвий час на спостерігання. Навіть за такими простими речами, як посадка на потяг.

Елеватори стояли тихо й нерухомо, швидше за все, вони були порожніми та чекали на майбутній урожай. Велетенський склад був зачинений на всі замки. Колія мовчала. Протитуманні ліхтарі вже світилися в очікуванні наближення сутінок. З боку заходу небо ще було забарвлене в золотий колір, проте з решти боків уже стемніло. Ричеру подумалось, що до настання ночі залишилось уже небагато часу.

Малесеньке приміщення станції було відчиненим, але порожнім. Ричер увійшов досередини. Інтер’єр через своє красиве оформлення деревом нагадував пряниковий будиночок, і фарбували ці стіни точно безліч разів, у похмурий та вицвілий кремовий відтінок. Пахнуло тут, як і в будь-яких інших дерев’яних будинках на схилі дня після сильної спеки, – задушливо, запорошено та сухо.

Віконце каси мало склепінчастий вигляд і було невеликого розміру, що робило його дуже затишним. У склі був круглий отвір, щоб можна було перемовлятися. Але за самим склом завіса була опущена. Вона була коричневого кольору та мала форму плісе. Виготовили її достоту з якогось дешевого вінілу. Зверху на завісі було надруковане слово «Зачинено», і фарба, якою його надрукували, нагадувала сусальне золото.

У кінці короткого коридору розташувалися вбиральні. А ще в приміщенні стояв стіл із газетою шестиденної давності на ньому. Зі стелі звисали світильники – матові лампи в скляних абажурах, – але вимикача ніде не було видно. Біля дверей висіла порожня дошка, саме там, де їй і слід було б висіти, і до неї хтось прикріпив повідомлення: «Для увімкнення світла звертайтесь до каси».

Лавки були просто пречудовими. Їм могло бути й понад сто років. Вирізані вони були з цільного червоного дерева й мали солідний та правильний вигляд. Хтось їх досить незграбно вирізав під обриси людини, проте роки частого користування натерли їх просто до блиску. Ричер вибрав собі місце та сів. Лавка виявилася зручнішою, ніж здалася на перший погляд: мала просту та навіть грубу форму, проте сидіти на ній було дуже зручно. Тесля зробив свою роботу справді майстерно. А можливо, дерево саме програло боротьбу і, замість того щоб опиратися, вирішило піддатися обробці, набути певної форми та повністю віддатися в руки майстра. Піддатливе до будь-яких форм та розмірів, різної ваги та різної температури. Розігріте та спресоване в буквальному сенсі, наче це був справжній виробничий процес в уповільненій зйомці. Хіба це взагалі можливо було зробити з таким твердим матеріалом, як червоне дерево? Цього Ричер не знав. Він лише спокійно сидів.

Надворі темніло. І тому всередині також ставало темніше. «Для увімкнення світла звертайтесь до каси». Ричер продовжував сидіти в темряві та дивитися у вікно. Він припустив, що Ченґ зараз теж чекає надворі. У цьому мороці. Так, як вона це робила й раніше. Йому подумалось, що він міг би зараз піти та відшукати її. Але для чого? Він не планував розпочинати довгу розмову. А п’ять хвилин пустопорожніх балачок нічого б не змінили. Він подорожував. Він рухався далі. Люди приходили та йшли геть. Він уже звик до цього. Нічого особливого. Дружнього помаху руки на прощання буде достатньо, коли він уже сидітиме в потягу. Та й вона в цей час уже може бути зайнятою – розмовляти з Ківером, дізнаватися від нього новини та розпитувати, де він був.

Якщо Ківер приїде цим потягом.

Він чекав.

За мить до прибуття потяга Ричер почув шурхіт та клацання каміння на рейках. Тоді колії завели свою звичну пісню: спочатку тихий шелест металу, а потім дедалі голосніше завивання. Він раптом відчув напруження в повітрі й побачив промінь переднього ліхтаря на потягу. А тоді він почув шум: стукіт, шипіння й гудіння. Цієї миті прибув потяг, непохитний та нестримний, проте неймовірно повільний. Гальма заскрипіли, і потяг зупинився, локомотив уже зникнув з виду, а вагони з пасажирами вишикувалися вздовж платформи.

Двері з гуком розчинилися. Ричер побачив, як зліва від нього з темряви вийшла Ченґ. Наче рефлекторно зреагувала на появу потяга. З’явилась раптово, наче спалах фотокамери. З потяга зійшов чоловік.

Справа від себе Ричер побачив продавця із магазину запчастин до зрошувальних систем. Він вийшов із темряви, зробив крок уперед та зупинився в очікуванні. Чоловік із потяга зупинився під променями світла. Не здоровань. Не той, на кого чекала Ченґ. Не Ківер. Цей чоловік був трохи вищим за середній зріст, проте трохи легший за середню вагу. Йому могло бути близько п’ятдесяти, і його струнка в юності фігура тепер виглядала більш змарнілою. Волосся було темним, можливо, фарбованим, а одягнутий він був у