Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Одразу ж після висадки — гарячий шоколад! — заохочував промерзлих товаришів Нансен.

Хотів якнайскоріше добутися до берега, щоб знову щось не стало на перешкоді. Не встиг подумати про це, як гостре, мов бритва, ребро кинутого хвилею уламку льоду пробило йому човна. Щосили веслуючи, троє мандрівників ледве встигли прибитися до великої крижини і витягти та розвантажити шлюпку, щоб не намокли мішки з харчами. Свердруп, не довго думаючи, розбив одне барило з-під пива і клепками вправно залатав діру. Проте кілька згаяних на ремонт годин було не так легко надолужити. Довкола крижини знову громадився торос. Імла заснувала весь обрій. Лише на мить проглядали крізь неї грізні білі квадрати льодових полів. Почала мрячити дрібна, докучлива мжичка. Все довкола спохмурніло.

— Напнемо тут намет, — сказав Нансен.

Цілу ніч лив дощ. Цілу ніч і цілий ранок люди позмінно вартували. Коли ж нарешті морські течії відженуть од крижини звалища льоду, що громадилися на її краях? День минув в очікуванні.

— Гайда, хлопці, пливімо далі, треба надолужити згаяний час! — вирішив по роздумах Нансен.

Тільки-но було дано команду, як налетів штормовий вітер. Крижина заколивалася, задрижала, гуркіт хвиль заглушав шум вітру. Люди ледве встигли витягти назад з води обидва човни. Залізши у спальні мішки і притулившись один до одного, мандрівники тривожно вслухалися в хаос звуків, підсвідомо очікуючи, що вартовий от-от крикне: «Тріскається крига!» Зрештою втома взяла гору над страхом. І люди, що будь-якої миті могли опинитися в крижаних хвилях Гренландського моря, один по одному почали западати в сон.

На варті лишився тільки Свердруп.

— Не буди нас. Хіба що треба буде негайно звідси втікати, — попередив його Нансен, який сам насилу тримався на ногах; змучений і виснажений, він марив тільки про те, щоб залізти нарешті у спальний мішок і заснути.

Серйозний, як завжди, Отто ретельно вартував, безперервно ходив довкола шарпаного вітром намету, іноді зупинявся на краю льодового поля, спостерігаючи, як могутні удари хвиль викришували його краї і як поступово там виростав торос із крижаних уламків. Ніби хтось величезними зубами вигризав куски льоду і насипав високий оборонний вал. Рев шторму, що линув від розбурханого моря, не вгавав ні на хвилину. Час від часу його перебивав тільки гучний тріск — то ламався лід.

Біля самісінького намету Свердруп спостеріг у світлі протиштормового ліхтаря чорну лінію, що, мов гадюка, звивалася по кризі. Серце йому заколотилося. «Починається…» — майнула думка. Він завагався на мить. «Не буди нас. Хіба що треба буде втікати звідси негайно», — пролунали у вухах слова Нансена. «Як же тут тікати? Куди? Це ж певна загибель. Нехай перед тим хоч посплять спокійно, сердеги», — вирішив він нарешті. І не раз тієї пам'ятної ночі йому доводилося ставити собі питання: «Будити чи не будити?» І щоразу він заспокоював себе: «Ще трохи, ще не час».

З важкого сну розбудив Нансена гук, схожий на канонаду. Хвилі ревіли, бухаючи у довколишні крижини, ламали їх і трощили. Вгору з шипінням здіймалися високі стовпи водяного пилу. Людей заливали потоки крижаної води.

«Перевантажити все спорядження в один човен! Якщо крига почне тріскатися, може, вшістьох здолаємо вирватися на ньому з цього пекла», — розпорядився Нансен.

Раптом розлігся несамовитий крик лапландців. Крижина заколивалась, обернулася на місці, закружляла і швидко, ніби її підштовхувала якась невидима рука, понеслася до берега. Рев моря поволі стихав, буря влягалася. Крижина мчала по гладенькій поверхні фіорду, мов бистрий корабель. Чи ж викине їх на берег? Ніхто не наважувався спитати про це вголос, усі мовчки лічили хвилини. Та ось без видимої причини, здіймаючи довкола білий пінистий вир, крижина раптом повернула. Цього разу в протилежному напрямку, на південь, у відкритий океан. Кожна година віддаляла тепер полярників від мети. Вони знову попали в хитавицю, під круту хвилю. Холодні потоки перекочувалися через крижину, загрожуючи поглинути частину майна, захльоскуючи й засліплюючи людей.

І так тривало довгих, нескінченних десять днів. Багато разів мандрівники, сповнені надії, спускали човни на воду і знову змушені були поспішно витягати їх на кригу. «Людина все ж таки не білий ведмідь», — бриніли раз по раз у вухах Нансена зловісні слова тих, хто був проти експедиції. Невже вони мали слушність?.. «…Часом не без жалю я думав: «Якщо навіть всі ми залишимося живі і нам удасться нарешті досягти південного мису Гренландії, все одно доведеться визнати, що мети експедиції — перейти впоперек увесь острів — цього літа не буде досягнуто», — занотував Нансен у щоденнику. Він ні з ким не ділився своїми турботами, навіть із Свердрупом. Але цей досвідчений чоловік добре знав, чому Фрітьоф з кожним днем урізає харчову пайку.

Готувати їжу на кризі, яку раз по раз кидало на збурених хвилях, було нелегко. Доводилося заощаджувати мало не кожну краплю спирту. Гороховий суп Нансен готував швидко. І хоч він іноді був недоварений, зате такий гарячий, що аж обпікав губи. Сирове кінське м'ясо, яке дав їм шкіпер, норвежці різали на дрібненькі шматочки і їли з гарячим супом. «Не дуже смачно, зате поживно й ситно», — казали Отто, Олаф і Крістіан, мужньо глитаючи конину. Проте обидва лапландці не хотіли і в рот брати такої страви. Промерзлі, налякані, вони заприсяглися, що краще помруть з голоду, ніж їстимуть отаке. Згнітивши серце, Нансен виділяв їм м'ясні консерви, намагаючись не думати про те, що буде, коли їх забракне. Кожна згаяна доба перекреслювала його сміливі плани.

За два тижні, відтоді, як учасники експедиції розсталися з екіпажем «Язона» і за важких умов отаборилися на крижині, морська течія занесла їх