Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Одного ранку Нансен, пробудившись, не відчув, як щодня, різких струсів. Він ледве стримав крик радості: вдалині, на обрії, в пасмах розсіюваної імли сяяли під сонцем сліпучим блиском вершини льодовиків Гренландії.

Минуло кільканадцять годин, і полярники вже бігали по кам'янистому пляжу якогось невеличкого острівця, кидались на землю, — не можна навтішатись, що під ногами нарешті сталий діл, а не хитка крига. Постій, одначе, тривав недовго, доки розім'яли ноги і зготували гарячу страву.

І знову в путь. Гренландські береги щораз виразніше вимальовувалися на обрії, вабили, кликали, та люди, навчені гірким досвідом, уже не довіряли морю. Мандрівники встановили на човнах щогли, напнули вітрила, щоб використати навіть найменший попутний вітер, який поміг би занести їх на північ, і, змінюючи один одного, безперервно веслували, щоб не втрачати жодної хвилини.

Вільна від криги смуга води з кожним днем все більше затягувалася білизною. Громаддя великих брил, наче ворожа армія, перетинали людям дорогу. Ті розсували їх гаками і сокирами, відпихали обмерзлими веслами і щодуху гребли, щоб знову не підхопила течія.

На якомусь острівці мандрівники знову розіпнули намет. Раптом вони почули короткий крик, що розлігся, заглушивши на мить шум хвиль. За ним — другий, третій. Свердруп, що вартував, підняв вуха шапки. Крик пролунав знову. З намету висунулися цікаві обличчя. Чиясь рука показала на маленькі цятки, що чорніли серед білої криги.

— Каяки, — гукнув лапландець.

— Люди, — підхопив другий.

Нансен зсунув на лоба захисні окуляри і хвилину ще недовірливо вдивлявся у хвилі, що мерехтіли мільйонами сонячних блискіток. Крик було чути щораз виразніше. Чорні цятки росли на очах.

— Ескімоси! — загорлав Нансен і влетів до намету, поспішно витягуючи із свого ранця записну книжку.

В ній було кілька фраз ескімоською мовою, записаних перед від'їздом в експедицію.

Між брилами криги спритно лавірували два зграбні каяки. Весла, мов крила вітряка, мигтіли в повітрі частіше й частіше.

Двоє чорноволосих, косооких та вилицюватих людей почали приязно вимахувати то одним веслом, то другим, не перестаючи кричати.

— Вітаю вас, браття, вітаю сердечно! — гукав до них Нансен по-ескімоськи.

Ескімоси, вправно лавіруючи між уламками криги, щось по-своєму гукали йому у відповідь.

— Що воно за дикуни, глянь, як кумедпо вбрані! — дивувалися лапландці, роздивляючись прибульців, що кількома звичними рухами витягли на берег легкі каяки.

Чоботи сягали вище колін, штани були короткі, на плечах чи то пальта, чи куртки — все з тюленячих шкур. Але найдивніше було те, що між верхньою одежиною і штаньми за кожним різким рухом світилося голе тіло, намащено жиром. Невисокі, кремезні гості, не перестаючи щось говорити, з цікавістю приглядалися до мандрівників. Нансен повторював, як шарманка, кілька слів привітання. І раптом, мов по команді, всі одразу замовкли, хоч ніхто нікого так і не зрозумів.

— Щось не дуже виходить у тебе з цим ескімоським, — покепкував Свердруп з Нансена і, не роздумуючи, великою долонею поплескав приязно найближчого гостя по плечу.

Той миттю відповів йому тим самим. Дружбу було встановлено. Старший за віком ескімос короткими, гортанними криками звертався весь час до Нансена, ніби одразу відгадав, що він керівник. Молодший недовірливо позирав на одяг з оленячого хутра, в який були вбрані обидва лапландці. Знетерпеливлений Нансен відкинув нарешті непотрібний записник. Чи винайшов хто щось досконаліше за мову рук? Якщо не можна інакше — найкраще порозумітися жестами. Дітріхсен витяг шматок паперу, на якому ескімоси один поперед одного почали щось малювати.

З їхніх пояснень мандрівники зрозуміли, що недалеко на півночі розташоване велике поселення, в якому живе багато людей. Одного тільки не могли ескімоси збагнути: звідкіля взялися тут ці кумедні білі люди? Чи не припливли, бува, з відкритого моря? Показуючи на здиблені хвилі, крутили заперечливо головами, потім кинулися оглядати дерев'яні шлюпки. Вони ніколи таких не бачили. Обдаровані порожніми бляшанками з-під консервів, гості втішилися, мов діти, і вирушили назад у море, весь час щось вигукуючи.

— Запрошують нас до поселення. Щонайпізніше завтра зустрінемося з ними, — заявив товаришам Нансен, але ніяк не хотів пояснити їм, як він збагнув це.

Наступного дня змучені багатогодинним веслуванням мандрівники справді побачили на узбережжі невеликі низькі намети, вкриті тюленячими шкурами. Назустріч їм висипав натовп ескімосів — чоловіки в розквіті літ, жінки з немовлятами на плечах, закутаними у хутра, гурт галасливих дітлахів, старі. Ніхто з них ніколи не бачив білих людей. Попереду, вимахуючи бляшанками з-під консервів, вітали полярників двоє знайомих ескімосів.

«Задуха, що вдарила в ніздрі зсередини намету, до якого нас було гостинно запрошено, могла звалити з ніг найдужчу людину, — занотував Нансен. — Під одним дахом мешкало багато людей. При кожній стіні — інша родина. Часом дві. Чад від тюленячого жиру, що тлів у вогнищах, над якими висіли кам'яні казанки, і запах несвіжого сирого м'яса змішувалися з гострим смородом від посудин, у яких дбайливо зберігалася сеча для вмивання…

Порозумітися з ескімосами вдалося легко — на мигах. Гостинні, приязні, вони курили якийсь смердючий тютюн і уважно придивлялися до нас. Ми домовилися з ними, що наступного ранку попливемо разом на північ. Наділені бляшанками з-під консервів і сталевими голками, мешканці поселення були дуже задоволені».

В глибині душі Нансен плекав надію, що досвідчені ескімоські мисливці, які добре знають лід, торуватимуть їм, новакам, дорогу. Але на те саме, власне, покладали надію й мисливці, сподіваючись, що попливуть услід за широкими, міцними дерев'яними шлюпками, які розпихатимуть кригу.

Лапландці Равна і Балту не приховували свого обурення, бачачи,