Читати книгу - "Порожня труна"

— Дякую за вашу люб'язність, — сказав Міньяс. — Чоловік він хороший, але роботи не має. Я радий, що у нього буде якийсь прихисток. Ми з вами зробимо добре діло. Платню ви йому призначите невелику, а він вам колись стане в пригоді.

— Домовлено.

Дроп розвів руками, показуючи, що не мав наміру хоч би у чомусь суперечити своєму новому компаньйону. І знову почав про те, що йому боліло:

— Так от, я говорив уже вам, голубе, що, купивши клініку, ви допоможете мені уникнути однієї підлоти.

Поль Дроп хотів розповісти своєму новому компаньйону про дивний візит Педро Коралеса, але Міньяс знову перебив його:

— Даруйте, але є одна деталь, любий мій професоре, про яку я вам ще не казав і яка дуже важлива.

— Яка деталь?

Міньяс вибирав собі в скриньці сигарету. Спокійно запаливши, він оголосив:

— Ну що ж, слухайте: це правда, голубе, що я купив клініку, але я зобов'язався виплатити гроші рівно через тиждень…

— Ну і що? — стривожився Поль Дроп.

— А те, — холодно продовжував Міньяс, — що зараз у мене немає ні су в кишені… Я розорився грою на біржі десять днів тому і тепер викручуюсь, як тільки можна.

Міньяс говорив так спокійно і з такою впевненістю, що Поль Дроп засумнівався, чи не жартує часом його компаньйон.

— Але, — пролепетав розгублений лікар, — але це дуже неприємно, те, що ви мені сказали. Міньясе, ви, мабуть, жартуєте?

На це той, як завжди, знизав плечима.

— Навіщо мені жартувати? Зі справами я ніколи не жартую.

А що пригнічений Поль Дроп мовчав, Міньяс продовжував:

— Зараз я не маю грошей, аби заплатити за клініку, але треба, щоб я заплатив їх за тиждень. Отож це означає, що в мене тиждень, щоб знайти потрібні гроші.

Міньяс замовк на хвилю, затягнувся сигаретою і спокійно сказав:

— Вибачте, що я вас перебив, мій любий професоре. То що ж ви мені скажете? Здається, ви облагодили якусь справу, що має вам принести шістдесят тисяч франків. З бісового батька, цікаво! Подібними справами можна утримувати клініку й одержувати прибуток! Поясніть мені вашу комбінацію.

Пригнічений Поль Дроп відчув, що потрапив у пастку. Він підсунув під прес-пап'є свого мужнього листа Генеральному прокурору республіки, якого щойно почав писати.

Була одинадцята година вечора. Сіявся дрібний дощик, а густий туман закутав Булонський ліс і довгий бульвар Майо, безлюдний у цей пізній час. По бульвару повільно й обережно рухався автомобіль: дорога освітлювалася лише вуличними ліхтарями. Водій не вважав за потрібне вмикати фару, встановлену на капоті.

Поруч з водієм сидів чоловік, що загорнувся в широкий плащ і підняв комір; здавалося, він дуже змерз. Водій нахилився до нього:

— Тут треба звернути праворуч, щоб потрапити на авеню Мадрід, еге ж?

— Ліворуч або праворуч, — відповів чоловік. — Фасад клініки дійсно виходить на авеню, але ми повинні під'їхати до службового входу, що позаду будинку, тобто маленькою вуличкою з іншого кінця саду.

Водій похитав головою:

— Покажеш мені, де треба звернути.

Його супутник спитав здивовано:

— Ти що, не знаєш, як туди заїжджати?

— Далебі ні, я не працюю в Парижі, здебільшого я роз'їжджаю за містом.

Водій зменшив швидкість, дав гудок, щоб попередити перехожого, потім за вказівками свого супутника замість того, щоб їхати бульваром, завернув на вуличку Ферми, потім праворуч і в'їхав у вузенький завулок, стиснутий обабіч високими мурами, погано вимощений, без тротуару, з риштаком посеред проїзду.

— Хай йому чорт! — вигукнув водій. — Хоч в око стрель. Як же я тут розвернусь… чи здам назад, це ж буде дуже важко виїхати звідси в такій тісняві.

Чоловік його заспокоїв:

— Виїдеш, вуличка не тупикова, — він штовхнув водія і звелів: — Зупинися ось тут. — Потім наказав. — Заглуши двигун, не треба здіймати шум.

— Правильно, — погодився водій і вимкнув двигун, а його супутник швидко вискочив з автомобіля й заходився натискувати дзвінок на низеньких дверцятах у повитому плющем мурі.

Дзвінок пролунав у передпокої, де дрімав навсидячки служник. Він скочив на ноги, натягнув куртку и поспішив надвір. Відчинивши дверцята, побачив чоловіка й автомобіль.

Він був дивний, той автомобіль: позаду стримів довгий і високий ящик, весь він був пофарбований у темно-зелений колір, а у фургоні видніли отвори для вентиляції.

Служник спитав чоловіка:

— Ви що, з похоронним фургоном?

— Атож, старий, — кинув чоловік, — саме так, як ти бачиш…

Служник, якому, очевидно, не сподобалося тикання, подивився на свого співрозмовника з неприязню. Зрештою він потамував відразу і сказав:

— Ходіть зі мною, вам треба переговорити із старшою медсестрою.

Через кілька хвилин служник постукав у двері маленької канцелярії, що її займала мадемуазель Данієль.

Вона, як звичайно, скористалася пізнім часом, коли можна було зробити перерву в роботі, пов'язаній з обов'язками старшої медсестри, аби навести порядок у списках пацієнтів і перевірити рахунки.

Цього вечора обличчя в неї було усміхнене. Віднині вона без тривоги дивилася в майбутнє; професор Дроп кілька годин тому сповістив її, що все влагоджено і матеріальне становище клініки забезпечено.

Певна річ, буде збережено старий персонал, а декому, як, приміром, мадемуазель Данієль, навіть передбачено підвищити платню. Все, на думку старшої медсестри, йшло на краще, коли б їй весь час не нагадувала про прикрий випадок маленька картка, на якій було написано ім'я Жермен, що воскрешало в ній неприємні спогади.

— Заходьте! — гукнула вона, коли в двері до неї постукали.

Вона побачила служника й чоловіка, у якому впізнала по уніформі службовця похоронної служби, до послуг якої було вирішено вдатися у таку пізню пору.