Читати книгу - "Чорний агат: Втрачена спадкоємиця , Ірина Кузьменко "

— І? — вигнув брови Дем’ян. — Що це значить?

— Гідеон мій брат і колишній стражник Дагратіону. Він зрадив нас і переметнувся до Корнелії Еліас-Карнелл. Він має силу перевтілення. Якщо Вікторія подумала, що я Гідеон, значить, брат... — він на кілька секунд замовкнув і, вдаривши кулаком об стіну, додав: — Використав мій образ.

Дем’ян нахмурився й опустив голову.

— Значить, у цьому світі зрадник. Ми повинні його знайти й покарати. Виклич стражу. Влаштуємо на нього полювання.

— Дем’яне, що ти тепер будеш робити з Мирославою?

— Двадцять років ти не знав, що в тебе є племінниця. Нехай почуття спорідненості не затьмарюють твій розум.

— Далія Еліас-Карнелл, вона ж Серафима Давиденко з донькою Лорейн, яку тепер звати Вікторія, вміло переховувалися в цьому світі. А тут раптово її внука, про яку ми не знали протягом кількох років, неочікувано показала силу чорного агату.

Бейн, прискіпливо поглянувши на Дем’яна й витримавши паузу в кілька секунд, додав:

— Дівчину на даний час потрібно охороняти не лише від Гідеона. І вона —наш ключ до повернення. Втративши її, ми втратимо надію знову побачити наш світ.

— І що ти хочеш від мене? — розвів руками Дем’ян.

— Не будь із нею таким грубим і пихатим. Захисти її, і, можливо, вона добровільно погодиться на співпрацю.

— Тепер ми це так називаємо? Співпраця? Це у тебе така щемливість прокинулася після удару?

Дем’ян закотив очі й зітхнув. Захищати втрачену спадкоємицю Північних земель Андервуд не входило в його план. Утім, обставини розвивалася не на їхню користь.

— Тепер я дізнався, що у мене є племінниця! — відповів Крістофер. — У її жилах тече кров дагратіонців. Хочеш ти це усвідомлювати чи ні, але вона також одна з нас.

Вікторія й Мирослава зупинилися неподалік Андріївської церкви. Міра, відчуваючи стривожений стан матері, взяла її за руку й лагідно запитала:

— Мамо, що з тобою?

Вікторія відвернулася й, захитавши головою, тихо сказала:

— Я сьогодні зустріла його у редакції.

— Кого зустріла? — захитала головою й, помітивши, як по щоках матері стікали сльози, ахнула. — Батька? Ти… зустріла його?

Вікторія, скривившись, поглянула на доньку.

— Пробач, — швидко додала Міра.

— Для всіх він тепер Крістофер Бейн. Лише я знаю його гидку натуру.

Міра нахмурилася й швидко закліпала.

— Мамо, вчора на тренуванні був шотландець, якого звали Крістофер Бейн.

— От… гнида! — стиснула руку Вікторія, і Міра від неочікуваності зойкнула.

— Мамо, заспокойся, будь ласка. Я тебе ще ніколи такою не бачила!

Вікторія, вибачившись через свої емоції, вийшла з машини. За нею поспішила й Міра. Схопивши матір за руку, сказала:

— Мамо, для нас він ніхто. Для нас він лише ворог, який хоче тепер використати мене в своїх цілях. Можливо, мої слова грубо звучать, утім я не знаю свого батька. Не знаю, як це, жити, коли в тебе повноцінна родина. Ми зможемо себе захистити.

Вікторія поклала долоні на обличчя доньки й поцілувала її в скроню.

— Ще раз пробач, що я не знайшла в собі сили все розповісти раніше. Ти не повинна платити за мої гріхи. Не повинна страждати через мої помилки.

Міра, стримавши сльози, кивнула.

Піднявшись по залізним східцям на Замкову гору, Мирослава, оглянувшись, стрепенулася від неприємних спогадів про ніч. З їхнім приходом піднявся вітер. Вікторія, озирнувшись та поглянувши на Міру, вигнула брови.

— Що, мамо? — знизавши плечима, промовила дівчина. — Я не встигла з’їздити й переодягнутися. Добре, що в шафі знайшла хоча б якусь сукню та кросівки.

Вікторія скинула шкіряну куртку й віддала її доньці. Міра заперечувала, утім проти прискіпливого погляду матері не встояла й одягнула її куртку.

— Тепер будеш мерзнути ти, — сказала Міра.

— За мене не хвилюйся, — склавши руки на грудях, промовила Вікторія й оглянула місцевість.

На Замковій горі була екскурсія, й серед всіх присутніх потрібно було знайти Серафиму. Помітивши серед людей Тараса Корнілова, дівчина вигнула брови. Хлопець кивнув їй і, розвернувшись, пішов. Міра, наздогнавши Корнілова, крикнула:

— Навіщо ти переслідуєш мене?

Тарас оглянувся й одягнув на праву руку шкіряну рукавичку. Витягнувши з кишені підвіску з кулоном чорного агату, сказав:

— Ти дещо загубила.

— Загубила. Підвіска з кулоном моя, — простягнувши руку, додала: — Віддай, будь ласка!

— Мабуть, це для тебе цінна річ.

— Мабуть, це не твоя справа, Тарасе! — насупилася Міра. — І ти не відповів, навіщо…

— Я не переслідую тебе, Давиденко. Вчора я також був на Замковій горі й лицезрів те, що не повинен бачити.