Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— На капсулі є планшет із моєю особовою справою. Можете переглянути й дізнатися про мене більше, ніж я сам можу про себе розповісти. Ну і переконатися, що я кажу правду, — відповів Тео, зиркнувши на Боба.

— Обов’язково, — кивнув Аян. — Але б хотілося почути і твій варіант розвитку подій. Отже, ти підписав згоду, і що було далі?

— Мене перевезли, як сказали, до бази «Синтезу».

— Де вона знаходилася?

— Не знаю, не казали. Десь у горах. Величезна будівля схожа на готель з одномісними кімнатами і скляними дверима. Коли нашу групу привезли, там уже була купа народу.

— Скільки вас було?

— У групі чи взагалі? — запитав Тео, важко перевівши подих: не вистачало повітря.

— Взагалі.

— Чоловіків — до сотні, приблизно по двадцять на кожну групу крові: половина з яких із негативним резусом, половина з позитивним. Жінок було в рази більше. Не знаю, скільки саме, але дуже багато.

— Чому жінок більше?

— Професор планував з’ясувати, чи набуті зміни передаватимуться в спадок.

— І як? З’ясував?

— Сподіваюся, ти брав у цьому етапі активну участь? — встряг у розмову Боб.

— Нашу групу обстежили, потім інфікували, — стримано відповів Тео, проігнорувавши жарт.

— Як саме вас заражали?

— Комусь вірус кололи, комусь мастили на слизові, когось заражали через порізи. Інфікували не всіх, щоб потім відстежити передачу статевим шляхом. Мені — кололи, — Тео зиркнув на Боба, і той задоволено вишкірився:

— Чому тобі обрали такий нецікавий спосіб? Ти не сподобався жодній дівчині?

— Бобе, — Аян суворо глянув на свого друзяку, той відвернувся сміючись:

— Добре, добре, мовчу.

— А що було потім?

— Усіх поділили на групи з різним режимом. Професор хотів дослідити чи залежить швидкість поширення вірусу від способу життя.

— І які були варіанти?

— В одних — ранній підйом, фізичні вправи, здорове харчування, в інших — жодного режиму, алкоголь і дурман у необмеженій кількості.

— І ти був у першій групі, — гигикнув Боб.

— У першій, — погодився Тео, насупившись.

— І як, спосіб життя впливав?

— Не суттєво.

— То як передавався цей вірус? Через кров? — звернувся Аян до Тео, але відповіла йому Лялечка:

— За основу було взято вірус імунодефіциту людини (ВІЛ), і за допомогою нанотехнологій змінено його ДНК: вживлено частини геномів тихоходок, мечохвостів і бактерій-екстремофілів, щоб новостворений вірус чинив протилежну від початкової дію на людський організм і, замість пригнічення імунної системи, покращував її. Початкова ідея належала професорці Агнешці Кубіяк, з якою Роберт Кузан працював тривалий час. У віці шістдесяти трьох років вона загинула у своєму домі від витоку газу, дослідження хотіли зупинити, але Кузан зголосився продовжити її справу. На створення вірусу у нього пішло ще майже тридцять років. Перші тестування проходили на в’язнях, засуджених до смертної кари і з довічними термінами. Тести дали хороші результати, після чого програму розширили і залучили добровольців.

— Якщо все було так кучеряво, чому його прикрили? — запитав Боб.

— Проєкт згорнули, коли професор Кузан попросив збільшити фінансування, щоб дослідити спадкову передачу генетичних змін... — Лялечка замовкла на кілька секунд, в її очах замиготіли різнокольорові вогники, що свідчило про її збентеження, а потім продовжила, і синтетичний голос залунав дещо розгублено: — Професор у своєму блозі тоді написав, що вгодовані корпоративні кнури не побачили фінансової вигоди в дослідженнях спрямованих на посилення людської раси і вирішили підтримати дослідження зі створення кіборгів. Його блог було видалено, разом із усією інформацією про розробки, але в мережі лишилися копії.

— Це знайшлося у твоїй базі? — Аян здивовано обернувся до Лялечки.

— Зараз над нами супутник, я зробила запит і оновила дані, — відповіла, вказавши на небо. — Але чому?

— Що чому?

— Чому вони закрили цю програму?

— Бо вкладати кошти у вдосконалення людей, які у майбутньому не залежали б від милості Корпорацій, — така собі ідея. На цьому не заробиш, а от кіборги — інша справа. Вони потребують модернізації, технічного обслуговування — всюди можна заробити, — замислено вимовив Аян і поглянув на Тео. — Як швидко у тебе закріпився вірус?

— Десь через чотири місяці, а ще через два мене вперше заморозили. На рік.

— О, то це в тебе не вперше? — здивувався Боб.

— Ні.

— Треба твою справу переглянути, — пробурмотів Аян собі під носа. — Бобе, а сходи-но до капсули, пошукай, де там той планшет. Пітера візьми із собою, той хитрун швидко знайде.

— Добре, — Боб неохоче розвернувся й пішов до жилого модуля.

Коли кроки стихли, Аян, склавши руки на грудях, стишено запитав:

— А тепер, поки ми тут у вузькому колі, розкажи мені, Тео, чому ти погодився на експерименти над собою? Якось не віриться, що ти занадто схильний до самопожертви юнак, який вирішив покласти своє життя на вівтар науки. Ти не доброволець. Я вгадав?

Тео кивнув.

— Смертна чи довічне? — уточнив Аян.

— Довічне.

— За що?

— Розбійний напад із застосуванням насильства, що призвело до смерті чотирьох осіб.

— Гм... можна деталі?

— Я погано пам’ятаю ті події. Того дня була вечірка вдома в мого друга з баскетбольної команди, ми напилися так, що ледь могли говорити. Під ранок алкоголь закінчився і, замість того, щоб лягти спати, поїхали взяти ще в магазині на заправці. А магазин, виявляється, у той момент грабували. Друг мав зброю. Він вирішив не викликати поліцію, бо вони не встигнуть приїхати, і сказав, що ми можемо власноруч знешкодити нападників. Пам’ятаю, що ми зайшли, і я накинувся на того, що стояв першим, а далі... все в тумані.

— Знешкодили?

— Так, але одна людина з числа нападників лишилася живою і свідчила проти мене, сказавши, що це ми грабували, а вони намагалися нам завадити.