Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— А твій друг що?

— Він загинув. Він, власник магазину і два нападники. Якби я знав, що все так станеться, я б ніколи в житті не поїхав тоді до того магазину...

— А що тренери? Викладачі з університету? Вони надавали тобі характеристику?

— Надавали... — Тео спохмурнів.

— Краще б мовчали?

— Так.

— Сказали, що з твоєю вдачею ти цілком міг піти на пограбування?

— Якось так.

— Гадаю, якби я в юності потрапив у подібну історію, то про мене б сказали так само. Але є у всьому цьому й позитив.

— Який? — Тео зиркнув спідлоба на здорованя.

— Вони всі давно мертві, а ти — живий, — усміхнувся Аян. — І не просто живий, а й здатний витримувати таке, що їм і не снилося.

— Давно мертві? А який зараз рік?

— Дві тисячі двісті дев’ятнадцятий рік згідно з міжнародною ерою.

— Це... типу від Різдва?

— Та щось таке, я не сильно в темі. Лялечко, не допоможеш? — розвернувся Аян до кіборга.

— Залюбки. Початковий момент будь-якого літочислення, пов'язують із певною визначною історичною або легендарною подією. Слово «ера» походить від латинського AERA, від перших літер латинської фрази «Ab exordio regni Augusti» (від початку воцаріння Августа). Було створено сотні різноманітних ер. Християнська розпочала свій відлік від Різдва Христового, релігійного свята, що...

— Ем, не змінюй тему, будь ласка, — поспішив зупинити потік інформації Аян.

— Я хотіла уточнити, що початок відліку умовний, оскільки точна дата невідома.

— Ясно. Це все?

— Ще ні. У середні віки християнська ера поширилася в країнах Західної Європи, а згодом і в усіх країнах, де більшість сповідувала цю релігію. Еру від Різдва Христового називають також новою або нашою, також вона являється сучасною міжнародною ерою.

— Дякую, — кивнув їй Аян.

— Завжди рада допомогти, — відповіла Лялечка, «усміхнувшись».

— Так, дякую, дуже хороше пояснення, — сказав Тео, і вона повернулася до нього, тримаючи розтягнуті губи.

— Запитуй, якщо щось потрібно буде дізнатися.

— Обов’язково.

— То в якому році ти підписав згоду? — поцікавився Аян, і Тео важко перевів подих.

— Не повірите... Сто років тому.

— Гм... Ну чому ж не повірю? Тут такі речі часом відбуваються, що повіриш у що завгодно, — Аян помовчав, а потім по-змовницьки схилився до Тео. — У твоїй особовій справі зазначено, як ти потрапив до проєкту?

— Здається, ні.

— Тоді нехай поки що це буде маленьким секретом для нас трьох. Ви як?

— Добре, — погодився Тео.

— Я вмію зберігати інформацію, — погодилася і Лялечка.

— Іншим я потім розповім, коли трапиться слушна нагода, — додав Аян.

Боб повернувся до теплиці з Пітером, тримаючи в руках сріблястий планшет.

— Оце твоя справа? — запитав Боб, помахавши пристроєм.

— Якщо на планшеті стоїть номер двісті чотирнадцять, то моя.

— Саме так. А як ця штука вмикається?

— Там збоку кнопка.

— Не бачу, — Боб покрутив планшет.

— Ось, кнопка втоплена в корпус, — підказав йому Пітер, тицьнувши пальцем.

— Ага... А ця штука точно працюватиме?

— Ну, якщо заряджена, то чому б їй не працювати?

— Та стільки років... — почав Боб, але екран ожив: спалахнув білим написом «Синтез», під яким з’явилася спіраль ДНК, з якої то вилітали, то додавалися різнокольорові кульки, а ще нижче цифри, які сповіщали про рівень завантаження. — О, працює.

— Всі ці роки капсула стояла під’єднана до живлення, і планшет разом із нею. Ще невідомо, скільки б простояла, якби ми її не знайшли і не витягли з тієї лабораторії, — сказав Аян, підійшовши і зазирнувши до екрана.

— То, можливо, на інших капсулах є вцілілі планшети? — запитав Пітер. — Моделі застарілі, але цікаві, я б із ними погрався, — додав він, розуміючи, що цю цяцьку в нього точно заберуть, то чому б не спробувати отримати інші?

— Завтра глянемо, що там вціліло, — сказав Боб, дивлячись на екран. — Та що ж так довго?

— Сюди іде Марія, — повідомила Лялечка, розвернувшись у бік житлового модуля.

Марія, з’явившись із-за рядів огірків, поставила руки на пояс і, киваючи якимось своїм думкам, розглядала підлогу.

— Що там Пані Кураторка? — поцікавився Аян.

— Мене з нею не з’єднали, і нічого нового я не почула, але що я точно зрозуміла, так це те, що дроїд-адміністратор безсоромно бреше.

— Ти ж не сказала про контейнеровоз? — насторожено уточнив Боб.

— Звісно, що ні! За кого ти мене маєш? — обурилася Марія. — А ви що тут?

— Та ось, відкриваємо його особову справу, — Боб продемонстрував їй екран планшета, де завантаження відбулося вже на дев’яносто два відсотки.

— Але якщо коротко, то Тео — генномодифікований. Експерименти відбувалися давно і, я так думаю, що після закриття проєкту піддослідних намагалися сховати. Твій Макс, Маріє, мабуть, зголосився допомогти обслуговувати капсули. Можливо, якби він знав, як їх правильно розморозити, то випустив би закритих там людей, а так...

— Ну, як показує практика, нічого складного в розмороженні нема: раз, і готово, — гмикнув Боб, і Тео нагородив його гнівним поглядом, буркнувши:

— Такий спосіб дуже болісний.

— Можливо, але це краще, ніж валятися з розбитою черепухою, як твої колеги.

Тео перевів питальний погляд на Аяна.

— Бобе, ну хто тебе постійно тягне за язика? — закотив очі той.

— Про що він? — пролепетав Тео.

— Там, де ми тебе знайшли, тільки твоя капсула стояла цілою. Решта — розбиті, а люди в них — мертві, як і персонал, що там знаходився. Мабуть, закриття проєкту передбачало не просто припинення фінансування, а й знищення всіх піддослідних. І, судячи з того, що ваш сховок знайшли й знищили сім років тому, то попри плин часу, ті «корпоративні кнури» досі полюють і намагаються знищити всі здобутки й результати праці того твого професора.