Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

Так ось що це було, коли я відчув нечуваний приплив сили — піднявся рівень і в мене збільшився показник життєвої енергії. Скільки тепер? О! «400» Чудово. А що робити із вільними пунктами? Втім, тут і думати нічого. Якщо я збираюся і далі промишляти щурами, то сила і витривалість точно зайвими не будуть. Тож по одиниці в кожну без роздумів.

Але що ж мені так погано? Навіть гірше, ніж минулого разу. Сиджу і то важко.

Життєва енергія — 15/400

Скільки? Усього «15»? Непогано ж мене щури обробили. Ще б два-три укуси і кердик. Ну, нічого. У мене ще один флакон з ліками є. Зараз поправимо здоров'я.

Дістав із інвентарю мензурку з червоною рідиною, зірвав кришку і вилив вміст у рот. Приємний смак. Якісь ягоди-фрукти нагадує, тільки не пам'ятаю які саме. Втім, чому дивуватися? Я коли фрукти востаннє їв? Після січневих свят. Знайшов тоді на смітнику недогризене кимось яблуко.

Життєва енергія — 115/400

Зараз не зрозумів? Ліки не всю енергію відновлюють? Тільки «100»? А решта як?

Взагалі, я почував себе набагато краще, на цьому можна було й зупинитися, але мені стало цікаво. Та й не завадить досвід на майбутнє. Спершу з'їв шматок хліба. Показник життєвої енергії збільшився ще на «25». Слідом за хлібом прийшла черга скибки м'яса. Воно виявилося ситнішим і додало мені ще «50» пунктів.

З продуктів залишалися лише тушки щурів. Підняв одну, покрутив у руках

Спершу нічого не відбувалося, а потім виник черговий напис:

«Щуряча тушка. Попередня вартість «1 мідна монета за 2 шт.» Бажаєте використати?»

Взагалі-то, особливого бажання возитися зі щурами у мене не було, але заради того ж досвіду, натиснув підтвердження.

«Дія неможлива. У вас немає необхідного навику. Придбайте навик «Розробка туш» у наставника або купіть відповідний посібник»

  — Ось так? А нічого, що я маю ніж, і цілком здатний здерти шкуру без якогось наставника? Може, я її зіпсую, але вже здерти точно зумію. Як і порубати потім тушку на шматки.

Бажаючи негайно довести це тим, хто пише в моїй голові, що і без їхніх порад та підказок якось прожив понад двадцять років, дістав ніж, схопив найближчу тушку і одним помахом відтяв голову.

— Раз…

Ще чотирма рухами відрубав ноги, а потім розпоров живіт і випатрав нутрощі.

— І два, і три… Дивіться, що вийшло! Продовжувати?

«Зіпсована щуряча тушка. Сміття. Вартість «0», — констатував напис. Як би натякаючи, що я щойно власними руками зіпсував товар, хай і не надто цінний, перетворивши його на сміття.

— Знущаєтесь?

Висловити все, що я думаю з приводу деяких особливо розумних хмирів, що лізуть у чужу голову, мені завадив незрозумілий шум у не дослідженій ще частині підвалу.

— Не зрозумів? — я обвів поглядом купу трупів. — Хочете сказати, що це ще не всі?

Спогади про останню битву були надто яскраві, щоб лізти далі. Але, одночасно з повтореним шумом, я усвідомив, що повідомлення про виконане завдання так і не отримав. Значить, данж до кінця не пройдено, і обіцяна нагорода, як і раніше, чекає на мене попереду.

Наклав на рани пов'язки, зітхнув, підняв булаву і рушив до вибитих дверей. Минулого разу, ледь не збитий з ніг потоком щурів, я не встиг роздивитись, що там далі. Але, що нічого хорошого, був певен. І передчуття не обдурило.

Одного погляду вистачило, щоб я почав задкувати, подумки відмовившись від призу. Бо переді мною було справжнє чудовисько. Набрякле, ослизле тіло, розмірами як торговельний візок, і трьома головами, кожна з валізу. І одна з яких уже поверталася в мій бік.

«Король щурів. Бос. Рівень ??»

Я не боягуз, і більше півсотні вбитих щурів тому доказ, але зараз розумів: тут без шансів. Це чудовисько схрумає мене раніше ніж я встигну завдати йому хоча б кілька ударів. Особливо напружувало те, що замість рівня тварюки бачив здвоєний знак питання. У прочитаних книгах згадувалося, що у іграх так буває, якщо ворог перевищує персонаж більше ніж на десять рівнів. Та й те, що це «бос» теж явно було вказано не просто так. Ні… Безумству хоробрих ми звичайно ж співаємо пісню… але, посмертно, і співають саме ті, хто не затупив і вчасно виявив розсудливість. Тож, вибачте, зайду якось іншим разом.

Тварюка зацікавлено принюхується, але агресивності поки що не виявляє. І це добре. Ще кілька кроків і можна бігти. Не відриваючи погляду від короля, шарю рукою за спиною, щоб вписатися в дверний отвір.

Щурячий король тим часом повертає в мій бік ще одну голову, і її очі злісно спалахують. Тварюка побачила здобич. Кілька секунд міряюся з ним поглядами, буквально фізично відчуваючи лють і ненависть що киплять у потворі. Король видає гучний і неймовірно мерзенний писк, немов десятки шматків пінопласту одночасно пройшлися склом, від якого аж мороз по шкірі, а потім, колихаючись тілесами, немов холодець, робить крок уперед.

Все, більше не можна чекати! Треба змотуватись!

Як і раніше дивлячись в очі щура, я готуюся кинутися навтьоки ... і страшний гуркіт позаду змушує мене відсахнутися від дверного отвору. Обертаюся і бачу, що шляху для відступу більше немає. Стельова плита не витримала і обвалилася. Цілком нормальне явище для аварійного будинку, який уже не перший десяток років перебуває у напівзруйнованому стані. Скоріше дивно, що вона протрималася так довго і не впала раніше. Що, особисто для мене, було б набагато краще. Тому що тепер єдиний вихід назовні в тому кінці підвалу, де на мене чекає король щурів. І не просто чекає... ця тварюка, наче зрозуміла, що людині нікуди подітися, і тепер усі три голови розглядали мене виключно з гастрономічним інтересом.