Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Козаки легко схилили голову і оперативно вийшли з кімнати. Коли з Якимом залишились на одинці, Свирид сів за своє крісло і рукою вказав хлопцеві, що той теж може.

- Чотири роки, ти сильно виріс.

- Ви теж не помолодшали, батьку.

Свирид засміявся і почав розв’язувати щойно передану папку. Перебираючи листки, що були в середині, весела посмішка змінилася серйозністю.

- Щось не так?, - Запитав Яким.

- Ти отримав другого листа?

Хлопець з недорозумінням дивився на батька, який в свою чергу, дещо зрозумів.

- Був гонець, назвався Шипилякою, передав його мені, я одразу відправився в село Рудня, але там вас не застав.

Свирид наче застиглий, дивився на підлогу.

- Був селянин, сказав, щоб їхав далі дорогою до самотньої хати, - Продовжував Яким.

- Це один з моїх людей, він мав передати тобі листа, - Перебив Свирид.

- Він лише вказав куди їхати. Я знайшов якусь хатину поряд зі спаленим селом, але нікого не було.

Полковник мовчав.

- Не знаючи, що робити далі, я знайшов Євтима. Він вирішив поїхати зі мною, сказав, що знає де вас шукати.

- Він поїхав, щоб тебе не вбили, - Різко сказав Свирид.

Яким нічого не розуміючи, дивився на батька. Мовчання продовжувалось хвилин п’ять, врешті, він передав хлопцеві папери з папки і почав.

- Цей «селянин», повинен був направити тебе зразу до Глухова. В Рудні я не затримався, бо дізнався, що колегію ліквідовують. Потрібно було вирушати зразу.

- Він не взяв грошей.

- Бо отримав їх не тільки від мене, - Здогадливо сказав Свирид, - Ха!, - Викинув гучно, - Скотина, продажна скотина, навіть совість замучила, гроші не взяв, - Продовжував говорячи до себе.

- Що мене мало чекати біля того місця?, - З острахом запитав Яким.

Свирид кілька секунд мовчав і врешті відповів.

- Смерть, наймані вбивці, куля, повішання, четвертування, все, що завгодно, лиш би ти не вижив.

- Навіщо їм я?, - Продовжував запитувати хлопець.

- Ти мій син, а я заваджаю їм відновити ліквідовану недавно колегію.

Свирид піднявся з крісла і почав ходити по кімнаті, подивився на Якима і побачив повне нерозуміння того, що відбувається.

- На першому листку ти бачиш лист Олександра Меншикова, який мені передали з архіву, він потрапив туди одразу з моїм прибуттям до міста.

Яким уважно вдивлявся в почерк.

- Письмо відправлено Федору Наумову, резиденту імператора, тобто людині Меншикова. Він попереджає про дії опозиції, можливі провокації і переслідування.

- Царю лише 12 років.

- То ж усіма справами керує Меншиков, відновлення гетьманату - це його ідея, підтримана певним колом людей, - Свирид рукою вказав на папку, - На другому листі ти бачиш лист, підписаний просто літерою «Н»

- Вам відомо хто це може бути?

- Ні.

Яким поклав листи до папки і відставив її на стіл.

- Нам мало дасть конкретне ім’я, мені до двірцевих інтрих Москви, як леву до миші, начхати. Важливо лиш те, що обрання гетьмана під загрозою, Військо може не встояти.

- Встоїть, ми перехопимо листи, знайдемо зрадників, - Підхопився з крісла Яким.

Свирид з надією і усмішкою дивився на рвіння свого сина.

- Гетьманщина житиме, допоки буде така молода кров, як ти. Якби Бог не хотів цього, ти б уже не знайшов мене.

Полковник знову підійшов до свого стола і відсунув останню шухляду, витягнув звідти невеличкий мішечок грошей і поставив перед Якимом.

- Підготуйся добре, гроші при собі завжди треба мати.

- Тебе цьому Євтим навчив, чи ти його?, - З усмішкою сказав хлопець.

- Ми двоє цьому навчилися, врешті, були причини. Можеш відпочивати.

Яким поклав дарунок до кишені, легко вклонився і вийшов на коридор. З головної зали доносились гучні розмови Євтима про місцеві шинки, крики конюшого, якому знову без відома заставили всі стійла. Повз проходили представники старшини і секретарі, говорячи щось дуже важним тоном. Позаду нього, важкі дубові двері, за ними був батько, якого він не бачив цілих чотири роки. В голові мішалися різні думки, час перестав тягнутися, а непомітне повітря в приміщенні, почало здаватися важким.

Перед ним майбутня могутність і колишнє просте життя, уже таким не буде. Тепер він відчував легкість та відповідальність. Він згадав Софію, згадав дім. Пропустив крізь вуха навколишній шум, стало тихо і за мить, знову шумно.

«Потрібно поспати», - Подумав Яким.

***

Товариство положили в добре підготовленій казармі, хоча для компанії, яка довгі місяці знаходилася в дорозі, ліжка посипані соломою на твердому дереві, здалися по-царськи комфортними.

Близько десятої вечора Євтим почав сильно храпіти, що мабуть нікому не заважало. Не спав лише Дмитро, який при світлі свічки, тонким куском вугілля писав у свій щоденник. Він виторгував його коли ще навчався в єзуїтській школі у Львові, у свого викладача. Її відкрили в 1709 році, а коли в 1717 йому виповнилося вісімнадцять років, попросився на навчання. Взяли Дмитра не зразу, проте неполегливість зробила свою справу.

З лівого боку від нього, накрившись лляним покривалом, спав Іван Строгий, вертячись з боку в бік, він здував полум’я свічки, яке Дмитру доводилось закривати рукою.

«Іван вже п’ять років знаходився на службі Свирида Глондара. Полковник взяв його через «Добрий нрав і стриманість», і справді, будучи ватажком компанії, його рішення лише раз привели до халепи, і то, халепа сталася через одного чоловіка, який того вечора перебрав з горілкою. Час від часу компанія згадувала цю історію, Іван звичайно робив вигляд, що вперше чує, але насправді, прокручував «поразку» з ночі в ніч. Цієї ж ночі. Він спав міцно.

Дальше лежав Тарас, хлопець зі звичайного села, освіту отримав від одного священника, який прийшовся йому дядьком, двоюрідним чи троюрідним, він не знав, та й сам отець Омелян Оницький, навряд здогадувався про свої родинні зв’язки з Тарасом. Як би не було, доля склалася не найгіршим чином.