Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Біля протилежної стіни, з правого боку, вмостився Андрій. Потрапив до команди Івана випадково, останньому сильно сподобалось вміння молодого козака комунікувати і легко вирішувати проблеми, врешті, через таку проблему він і потрапив на службу.

Лівіше Андрія відпочивав Євтим, а за ним, Георгій. Мав дуже норовливий і запальний характер, в цьому товариство вперше переконалося, коли під час сутички з російськими солдатами на полі «Винне», самотужки впорався з трьома кінними, і… так, пригода біля корчми «Панська воля» була не першою, та й мабуть не останньою.

Не було в кімнаті лише Богдана, який запевнив полковника, що переночує в домі своєї сестри.

Яким лежав зразу за Георгієм, закривши очі, адже заснути все таки не зміг.»

Дмитро поставив крапку біля останнього написаного слова, закрив щоденник і загасив свічку.

- Якиме, - Тихо звернувся до хлопця.

- Слухаю?

- Якщо маєш проблеми зі сном, спробуй заварювати ромашку, допомагає.

- Дякую, Дмитре, спробую.

Чорновода стараючись не шуміти, пішов до свого ліжка.

«Ромашка, якби там, мені навіть ворожка не допоможе», - Подумав Яким.

За невеличким вікном показувався місяць у фазі Останньої чверті, цього світла була достатньо, аби щось пробивалося через невеличке вікно казарми.

Яким розуміючи, що цієї ночі знову програє у битві з безсонням, вирішив пройтися містом ще до того, як зійде сонце.

На площі з важливими державними установами хлопець побачив варту, яка патрулювала околицями, його помітили, але не зупиняли. Пройшовши ворота, він опинився перед видом на місто зверху. Час коли місяць ще не зник, а сонце зовсім скоро появиться - не часто можна застати.

Він повільно проходив вулиці, дивуючись зовсім новому плануванню, яке дозволяло побачити все, нічого не пропустивши. Хоча й хлопець розумів, краса в деталях. Сьогодні часу на деталі не було, або ж їх просто не хотілося. Ще темний ранок заховував будинки у своїй загадковості, деколи пролітали птахи, самотні чи з кимось, а людей майже не було.

Свіже й холодне повітря, позбавлене піднятого міського пилу й всіляких запахів, давало сили і бажання йти далі. Ноги наче не відчували по чому йдуть, хоча й добре розуміли.

Сонце почало сходити в горизонті, характерне світло знову оповило дивним відчуттям життя і бажанням бачити в ньому красу.

Пройшовши ще трохи, хлопець опинився на радному майдані, де стояв храм Святого Миколая, збудований зовсім недавно, на місці згорівшої під час пожежі церкви. Поділена на три частини, три куполи, із восьмигранною формою, найвищою і найтоншою з яких, була дзвіниця. По середині купол над головною залою і за ним менший. Споруда була високою і збудована такич чином, що її можна розгледіти з любої точки міста. Вікна розташовувались в два яруси і були не надто великими. Дуже строгий і водночас величний стиль оформлення навіював на захоплення… і спокій.

Головні двері храму були відкритими, Яким вирішив зайти в середину. В бабинці, збоку, розташовувались сходи на дзвіницю, невеличкий прохід далі, відкривав головну залу, яка зустріла своїм простором в середині, чого хлопець зовсім не очікував, будучи зовні. Погляд повільно, але із захватом оглядав все приміщення, сонце почало пробиватись крізь вікна, спадаючи на фрески на стінах.

«Яким би став цей світ без віри?», - Гадав хлопець, стоячи посеред зали, шукаючи відповіді у тиші й спокої.

Він зробив кілька кроків і став на коліна, перед сходинкою, що вела до іконостасу, наступну годину провівши в молитвах.

***

- От, що я тобі скажу, - Перебив Євтим, тримаючи в руках курячу ніжку наче вказівну палицю, направлену на Івана, - Виїхати треба нині ввечері. Поки того гінця немає, ми розберемось з боярином і влаштуємо засідку. Зробимо діло, та й вернемось назад до Глухова.

Вказівна палиця Євтима знову стала тим, чим була тридцять секунд тому, їжею, яку він продовжив обгризати.

- Ідеї в тебе, як завжди хороші, але ця, - Сказав Іван, наголошуючи останнє слово, - Надто ризикована.

- Це чого?, - Євтим відкинув вже пусту кістку на тарілку і сперся до дерев’яної колони.

- Все може вийти з-під контролю. Ми не знаємо чи боярин сам, а може там найманці? Хтось втече і підніме ґвалт, дійде до нього і маєш Ганю празник.

Євтим серйозно дивився на Івана, який сидів спираючись предпліччями на стіл.

Сьогодні вранці, корчма «Панська воля», як завжди була повною, з кожного кутка лунали гучні звуки. Хтось стукався кухлями, десь плакала дитина, яка не хотіла їсти пшеничну кашу з маслом, а когось виносили за руки й ноги, бо до корчми потрапив ще минулого вечора. Оленка з Данилком бігали від стола, до стола, Богдана сьогодні прив’язали мити посуд, через, що звуків у приміщенні прибавилося.

Яким теж був присутній на обговоренні майбутнього плану захоплення гінця, проте пішов радше за компанію і поїсти, аніж приймати якусь активну участь.

- То, що ти пропонуєш?, - Запитав Євтим, беручи щойно принесений кухоль з пивом.

- Пропоную зробити все швидко і обережно. Поставимо чотирьох людей навколо подвір’я того боярина, а інших по дорозі до подвір’я, замкнемо коло, скрутимо засранця, зробимо діло і вже тоді до Глухова, - Розповідав Іван, на кожному пункті стукаючи вказівним пальцем по столі.

Яким дивився спершу на Євтима, потім на Івана. Знову на Євтима і знову на Івана, а потім на Богдана, який підійшов до них, витираючи руки стареньким рушником. У фартусі, який йому дала Оленка, виглядав він доволі кумедно.

- Ви би тикше говорили, я все розібрав стоячи за прилавком.

Іван обережно роздивився навколо.

- І, до речі, план Євтима мені подобається більше.

Дідусь хвальковито подивився на Івана, який від цього пирхнув.

- Якиме, - Звернувся до хлопця Строгий, - А як ти думаєш?

Яким розуміючи, що просто поїсти не вдасться, відповів.