Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Святого Іринея і оглянути стовп, до якого прив’язаний був Христос, – а після цього будинок, де жив Понтій Пілат. – Це не тут, а в сусідньому місті, – сказав valet de place, – у В’єнні. – Дуже радий, – сказав я, зірвавшись зі стільця і роблячи по кімнаті кроки вдвічі більші звичайних, – тим скоріше я потраплю до гробниці двох коханців.

Що було причиною мого руху та чому я заходив таким широким кроком, вимовляючи наведені слова, – я міг би і це питання надати рішенню цікавих, але оскільки тут не замішані ніякі годинникові механізми – читач не зазнає збитку, якщо я сам усе поясню.

Розділ XXXІ

О, є солодка пора в житті людини, коли (через те, що мозок іще ніжний, волокнистий і більше схожий на кашку, ніж на що-небудь інше) – належить читати історію двох пристрасних коханців, розлучених жорстокими батьками і ще жорстокішою долею, —

Він – Амандус

Вона – Аманда —

обоє не відають, хто в який бік пішло.

Він – на схід

Вона – на захід.

Амандуса взято в полон турками і відвезено до двору марокканського імператора, де марокканська принцеса, що закохалася в нього, мучить його двадцять років у в’язниці за любов до Аманди. —

Вона (Аманда) весь цей час мандрує боса, з розпущеними косами по горах і кручах, розшукуючи Амандуса. – Амандусе! Амандусе! – наповнює вона повітря над пагорбами та долинами його ім’ям —

Амандусе! Амандусе!

сідаючи (нещасна!) біля воріт кожного міста й містечка. – Чи не зустрічав хто Амандуса? – чи не входив сюди мій Амандус? – доки нарешті, – після довгих, довгих, довгих поневірянь по світу – одного разу вночі несподіваний випадок приводить обох в один і той же час – хоча і різними дорогами – до брами Ліона, їх рідного міста. Голосно вигукнувши добре знайомими одне одному голосами:

Амандусе, чи живий – Моя Амандо, чи жива – ти ще?

вони кидаються одне до одного в обійми, і обоє падають мертвими від радості. —

Є чарівна пора в житті кожного чуйного смертного, коли така історія дає більше поживи мозку, ніж усі уламки, залишки та недоїдки античності, якими тільки можуть пригостити його мандрівники.

– Це все, що застрягло в правій частині решета власного мого мозку з описів Ліона, які пропустили через нього Спон та інші; крім того, я знайшов у чиїхось «Дорожніх нотатках», – а в чиїх саме, Бог відає, – що на пам’ять вірності Амандуса й Аманди було споруджено за міською брамою гробниця, біля якої донині коханці закликають їх у свідки своїх клятв, – і варто було мені коли-небудь потрапити в таке утруднення, як ця гробниця коханців так чи інакше спадала мені на думку – більше скажу, вона взяла наді мною таку владу, що я майже не міг думати або говорити про Ліон, іноді навіть просто побачити ліонський камзол, без того, щоб ця пам’ятка старовини не поставала у моїй уяві; і я часто говорив із властивою мені необдуманістю – а також, боюся, деякою нешанобливістю: – Я вважаю це святилище (незважаючи на всю його занедбаність) таким же дорогоцінним, як Кааба в Мецці, і так мало поступливим (хіба тільки за пишнотою) самій Санта Каса,[355] що рано чи пізно здійсню паломництво (хоч би у мене не було іншої справи в Ліоні) з єдиною метою його відвідати.

Таким чином, хоча пам’ятка ця стояла на останньому місці в моєму списку ліонських vіdenda,[356] вона не була, як ви бачите, найнезначнішою; зробивши через те десятків два ширших, ніж звичайно, кроків по кімнаті, тоді як на мене наринули ці думки, я спокійно попрямував було на la basse cour[357] з наміром вийти на вулицю; не знаючи напевно, чи повернусь я в готель, я зажадав рахунок, заплатив скільки належало – дав крім того служниці десять су – і вже вислуховував останні люб’язні слова мсьє ле Блана, що бажав мені приємної подорожі по Роні, – як був зупинений у воротях…

Розділ XXXІІ

– Бідолашним ослом, що тільки-но завернув у них, із двома великими кошиками на спині, підібрати милостиню – бадилля ріпи та капустяне листя; він стояв у нерішучості, переступивши передніми ногами через поріг, а задні залишивши на вулиці, неначе не знаючи гарненько, входити йому чи ні.

Слід сказати, що (хоч як би я квапився) у мене не вистачає духу вдарити цю тварину – покірливе ставлення до страждання, простодушно відображене в його поглядах і в усій його фігурі, так переконливо говорить на його захист, що завжди мене обеззброює; я не здатний навіть із ним грубо заговорити, навпаки, хоч де б я його зустрів – у місті чи в селі – у возі чи з кошиками – на волі чи в рабстві, – мені завжди хочеться сказати йому що-небудь чемне; мало-помалу (якщо йому так само нічого робити, як і мені) – я зав’язую з ним розмову, і ніколи уява моє не працює так діяльно, як угадуючи його відповіді по виразу його фізіономії. Коли остання не дає мені задовільного ключа, – я переношуся з власного серця в його віслюче серце і міркую, що в цьому разі найприродніше було б подумати ослові (так само як і людині). По правді кажучи, він єдине з усіх створінь, які стоять нижче за мене, з яким я можу це робити; що стосується папуг, галок і т. п. – я ніколи не обмінююся з ними жодним словом – так само як із мавпами і т. п. і з тієї ж причини: останні роблять, а перші говорять тільки зазубрене – чим однаково приводять мене до мовчання; скажу більше: ні мій собака, ні кішка – хоча я дуже люблю обох – (що стосується собаки, він би, звичайно, говорив, якби міг) – не володіють, не знаю вже чому, здатністю вести розмову. – За всіх старань бесіда моя з ними не йде далі за пропозицію, відповіді та заперечення і – точнісінько розмови мого батька і матері «в ліжку правосуддя» – коли ці три фрази сказано, діалогу – кінець.

– Але з ослом я можу розмовляти віковічно.

– Послухай, шановний! – сказав я, – побачивши, що неможливо пройти між ним і воротами, – ти – вперед чи назад?

Осел повернув голову назад, аби поглянути на вулицю.

– Гаразд, – відповів я, – почекаємо хвилину, поки прийде погонич.

– Він у роздумі повернув голову й