Читати книгу - "Лялька"

— Скажіть, — промовив уже роздратовано управитель, — що ми прийшли поговорити про квартиру.

— Ага!

Служниця замкнула двері й пішла. Минуло хвилин зо дві або зо три, поки вона повернулась і, одімкнувши кілька замків, ввела нас у порожню вітальню.

Дивна це була кімната! Меблі, рояль і люстра обвинуті темно-сірими чохлами, навіть тумбочки з статуетками по кутках були прикриті темно-сірими сорочками. Взагалі створювалось враження, що господарі цієї кімнати десь поїхали, залишивши слуг, які дбайливо підтримують у домі порядок.

З-за дверей чути було розмову, яку вели два голоси: жіночий і чоловічий. Жіночий належав баронесі, чоловічий також був мені знайомий, тільки я не міг пригадати, де я його чув.

— Я можу заприсягатися, — казала баронеса, — що він з нею підтримує зв’язок. Позавчора він прислав їй через розсильного букет.

— Гм… гм… — озвався чоловічий голос.

— А ця мерзенна кокетка, щоб обманити мене, викинула букет за вікно…

— Та барон же на селі… так далеко від Варшави, — заперечив чоловічий голос. — Але він має тут приятелів! — вигукнула баронеса. — І якби я вас не знала, то могла б подумати, що й ви були посередником у тих паскудних справах.

— Але ж, пані!.. — запротестував чоловічий голос, і в ту ж мить пролунало два поцілунки, мабуть, в руку.

— Ну, ну, пане Марушевич, без ніжностей!.. Знаю я вас.

Обсипаєте жінку пестощами, поки вам не повірить, а потім розтринькуєте її майно і вимагаєте розводу… «Значить, це Марушевич, — подумав я. — Гарна пара…»

— Я зовсім інакший, — тихіше відповів чоловічий голос, і знову пролунало два поцілунки, безумовно, в руку.

Я глянув на екс-дідича. Він підвів очі до стелі, а плечі — майже до вух.

— От хлюст!.. — шепнув він, показуючи на двері.

— А ви його знаєте?

— Ще б пак!..

— Отже, — говорила баронеса в другій кімнаті, — візьміть оцих дев’ять карбованців, занесіть в костьол Святого Хреста й замовте три молебні, щоб господь напоумив його… Ні, — додала вона, трохи помовчавши, — нехай буде один молебень за нього, а дві панахиди за упокій душі моєї нещасної дівчинки.

Почулася тихе схлипування.

— Заспокойтеся, пані, — лагідно умовляв її Марушевич.

— Ідіть уже, йдіть… — відповіла вона.

Двері раптом відчинились, і на порозі, як укопаний, спинився Марушевич, а за гшм показалось жовте обличчя й червоні очі пані баронеси. Управитель і я підвелися з стільців. Марушевич позадкував в сусідню кімнату й, мабуть, вийшов через другі двері, а баронеса сердито закричала:

— Марисю!.. Марисю!..

Вбігла та сама дівчина в білому чепчику, чорній сукні й білому фартусі. В цьому вбранні вона могла б здатися сестрою-жалібницею, аби в очах її не миготіло безліч бісиків.

— Як ти могла впустити сюди цих панів? — запитала її баронеса.

— Та ви ж, пані, самі казали просити…

— Дурепа! Забирайся геть!.. — засичала баронеса. Потім звернулася до нас: — Що вам потрібно, пане Вірський?

— Це пан Жецький, уповноважений власника будинку, — відповів управитель.

— A-а! Це добре… — промовила баронеса, повільно йдучи в. вітальню й не запрошуючи нас сідати.

Ось опис цієї дами: чорна сукня, жовте обличчя, синюваті губи, червоні від плачу очі і гладенько зачесане волосся. Вона схрестила на грудях руки, як Наполеон І, і, дивлячись на мене, заговорила:

— А-а-а! Значить, ви уповноважений, якщо не помиляюсь, пана Вокульського? Так? Ну, то скажіть же йому, що або я виберуся з цієї квартири, за яку плачу сімсот карбованців на рік, дуже регулярно, — правда ж, папо Вірський?..

Управитель уклонився.

— Або, — казала баронеса далі, — пан Вокульський викорінить у своєму домі бруд і розпусту.

— Розпусту? — перепитав я.

— Так, пане, — підтвердила баронеса, киваючи головою. — Отих прачок, які цілими днями виспівують унизу якихось гидких пісеньок, а вечорами регочуть у мене над головою у тих… студентів… Отих бандитів, які кидають на мене згори цигарки або поливають мене водою… Оту нарешті пані Ставську, про яку навіть не знаю, що сказати: чи вона вдова, чи розведена, і на які кошти живе… Ця пані одбиває чоловіків у доброчесних і страшенно нещасливих жінок…

Вона закліпала очима й заплакала.

— Який жах! — говорила вона, схлипуючи. — Бути прикутою до такого мерзенного дому через пам’ять до дитини, якої вже не вирвеш з серця. Адже вона бігала по цих кімнатах… І гралася там, у дворі… І виглядала в вікно, в яке тепер я, осиротіла мати, виглянути не можу… Вони хочуть вижити мене звідси… всім я заважаю… А я ж не можу відціля вибратись, бо на кожній дошці підлоги збереглися сліди її ніжок… в кожній стіні завмер її сміх або плач…

Вона впала на канапу й заридала.

— Ах! — плакала вона. — Люди жорстокіші за звірів.

Вони хочуть вигнати мене звідти, де моя дитина останній раз зітхнула. Її ліжечко і всі іграшки лежать на своїх місцях… Я сама витираю порох в її кімнаті, щоб не зрушити з місця ні єдиної речі… Кожну п’ядь підлоги я витерла своїми колінами, вицілувала сліди мого дитяти, а вони хочуть мене вигнати!.. То виженіть спочатку звідси мій біль, мою журбу, мій розпач…

Вона затулила обличчя руками й заридала розпачливим голосом. Я помітив, що ніс управителя червоніє, а в мене самого защипало під повіками.

Розпач баронеси так роззброїв мене, що я вже не посмів говорити про підвищення плати за квартиру. До того ж плач її так нервував мене, що коли б це було не на третьому поверсі, то я, мабуть, вискочив би в вікно.

Кінець кінцем, щоб якось заспокоїти цю невтішну жінку, я звернувся до неї якнайлагідніше:

— Прошу вас, пані, заспокойтеся… Чого ви від нас хочете? Чим ми можемо вам допомогти?

В голосі моєму було стільки співчуття, що ніс управителя почервонів ще більше. Зате одне око пані баронеси одразу висохло, проте вона ревно плакала другим, щоб показати, що не вважає свого наступу закінченим, а мене — переможеним.

— Хочу… хочу… — схлипувала вона, — хочу, щоб мене не виганяли з того місця, де померла моя дитина… і де все мені про неї нагадує. Не можу я… ну, не можу одірватися від її кімнати… не можу порушити її меблів та іграшок… Це підлість — таким способом використовувати чуже горе.

— Хто ж його використовує? — спитав я.

— Всі, починаючи з власника будинку, який бере з мене за квартиру сімсот карбованців…

— Ну, вибачте, пані баронесо! — вигукнув управитель. — Сім прекрасних кімнат, дві кухні, як зали, дві комірчини… Ви можете кому-небудь найняти три кімнати: у вас же два парадних входи…

— Нікому я нічого не найму, — рішуче заперечила баронеса, — бо я певна, що мій блудний чоловік