Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 3, Мурасакі Сікібу"

такого ж віку, і також хропли одна голосніше за іншу. «Тільки б хто-небудь з них не проковтнув мене сьогодні вночі», — думала Укіфуне, тремтячи від страху. Хоча вона й не дуже дорожила життям, але, маючи від природи боязку вдачу і нерішучість, вона так само, як персонаж однієї повісті{336}, який у скрутний час побоявся пройти по колоді, перекинутій через річку, прийшла сюди разом з Комокі, але ця вітряна особа майже відразу ж вислизнула, щоб помилуватися вишуканими манерами такого рідкісного гостя. «Ось зараз, зараз вона повернеться», — все чекала Укіфуне, але, на жаль, Комокі була не з тих, на кого можна було покластися. А Цюдзьо, так нічого і не досягши, нарешті поїхав.

«Як жаль, що вона настільки непривітна! — нарікали монахині, вкладаючись спати. — З такою красою...»

Десь опівночі стара монахиня прокинулася від сильного кашлю. У сяйві світильника видніло її сиве волосся, вкрите чимось чорним. Помітивши, що поруч з нею хтось лежить, вона, приклавши руку козирком до чола, як це робить білка, здивовано втупилася в Укіфуне своїми очима. «Це що за диво? Хто це?» — невдоволено бурмотіла вона. «От і кінець, — подумала Укіфуне і заплющила очі від жаху. — Зараз проковтне». Коли там, в Удзі, демон потягнув її за собою, вона не опиралася, бо нічого не розуміла. Але що робити тепер, вона не знала. «Яка злощасна у мене доля! — зітхала вона. — Невже я, нещасна, повернулася до життя для того, щоб вічно згадувати про колишні страждання? А втім, хто знає, може, після смерті мені було б ще гірше...»

Всю ніч вона не склепила очей, перебираючи у пам’яті ще більше, ніж раніше, болісних подробиць свого безрадісного життя: «Я ніколи не бачила свого рідного батька, а юність провела у нескінченних поневіряннях по далеких східних землях. Коли ж я повернулася нарешті до столиці і знайшла надійну, здавалося б, опору у сестрі, несподівана зустріч з принцом Ніоу обірвала зв’язок і з нею. Після цього я знайшла підтримку у пана Каору, готового заступитися за мене, і вже наближався день, коли всі тривоги і нещастя мали залишитися позаду, але я скоїла непоправну помилку, і все зійшло нанівець. Тепер я розумію, що не можна було у жодному разі закохуватися у принца. Адже саме через це й почалися всі мої біди...» О, вона не мала піддаватися йому, не мала вірити клятвам біля Мандаринового острова! Тепер нічого, крім неприязні, не залишилося в її серці, і все частіше згадувала вона Каору. Може, спочатку він не дуже-то і любив її , але за уважністю і надійністю не мав собі рівних. Тільки б він не дізнався, що вона жива і перебуває в Оно! Будь-хто, але тільки не він! Вона б не витерпіла такої ганьби! І все ж, якби можна було хоча б одним оком побачити його знову... Ні, ні, не варто навіть думати про це!

А коли нарешті пролунав крик півня, Укіфуне полегшено зітхнула. «О, яка була б я щаслива почути голос матері», — мимоволі подумала вона. Після безсонної ночі вона почувалася зовсім хворою і залишилася лежати, чекаючи Комокі, яка так досі й не прийшла. Тим часом старі жінки, які всю ніч лякали її своїм хропінням, піднялись і, бурмочучи та кашляючи, заметушилися, готуючи собі ранковий рис. «Скуштуйте і ви», — запропонувала їй одна з монахинь, але Укіфуне не хотіла користатися їхніми послугами. Хоча вона відмовлялася від їжі через погане самопочуття, настирливі монахині не переставали наполягати. Та от саме тоді прийшли вбогі монахи з Йокави сповістити, що Содзу збирається сьогодні спуститися з гір.

«Чому так раптово?» — здивувалися монахині, а новоприбулі гордо пояснили у відповідь: «Перша принцеса страждає від нападу злого духа. І хоча верховний священнослужитель з гори Хіе справив відповідний молебень, але без нашого високоповажного Содзу вигнати злого духа не вдалося. Тож учора ввечері до нього знову надіслали гінця — Сіі-но сьосьо, сина Лівого міністра Юґірі — з листом від самої Імператриці-дружини Акасі про допомогу. Тому пан Содзу і перервав своє усамітнення».

«Кращого випадку мені не дочекатися, — подумала Укіфуне. — Я мушу перебороти свою боязкість і попросити поважного Содзу прийняти від мене обітницю монахині, поки вдома майже нікого немає, і ніхто цьому не завадить». «Я погано почуваюся, — сказала вона, піднімаючись. — Коли завітає пан Содзу, попросіть його допомогти мені прийняти постриг». Стара монахиня мовчки, з байдужим виглядом обличчя, лише кивнула.

Укіфуне перебралася у свої покої. Її завжди причісувала монахиня, і тепер, не бажаючи, щоб її волосся торкалися чужі руки, вона спробувала розпустити їх сама і їй ледве це вдалося. «Мати ніколи вже не побачить мене колишньою», — подумала вона, відчуваючи, як болісно защеміло серце. Але хіба могла вона когось у цьому звинувачувати? Їй здавалося, що за час хвороби її волосся мало порідіти, але, його на диво не стало менше. Густе, завдовжки шести сяку, воно спадало до самої підлоги шовковистими, блискучими хвилями. «Якби ж то мати знала, що я затіяла...» — тихенько промовила вона сама до себе.

Содзу прибув до Оно надвечір. У прибраних для нього південних покоях снували круглоголові монахи, і ця їхня незвична метушня лякала Укіфуне. Передусім Содзу зайшов до матері.

«Як ви живете останнім часом? — запитав він. — Я чув, що моя сестра вирушила в Хацусе. А та особа, яку ми знайшли, все ще з вами?»

«Так, вона тут, — відповіла стара монахиня. — До речі, вона, здається, нездужає і просить, щоб ви допомогли їй постригтися у монахині».

Содзу поспішив до покоїв Укіфуне і, влаштувавшись біля завіси, гукнув її, а вона, збентежена, озвалася на його голос і наблизилася до нього.

«Я впевнений, що якийсь давній зв’язок існує між нами з попереднього народження, — сказав Содзу, — якщо вже ми зустрілися за таких дивних обставин. Сподіваюся, ви розумієте, що я не спілкувався з вами, бо монахам не личить листуватися з жінками без нагальної потреби. Як вам тут живеться серед людей, що відвернулися від мирської суєти?»

«Колись я вирішила піти зі світу, — відповіла Укіфуне, — і сама не розумію, чому досі живу. Хоча це не так уже мене радує, але я вдячна вам за все, що ви для мене зробили. Однак я дуже відрізняюся від інших жінок і не можу жити звичайним, як вони, життям. Благаю вас, дозвольте мені стати монахинею. Повірте, я не бачу для себе іншого порятунку, якщо мені ще судилося жити...»

«Але ж у вас ще довге життя попереду! Невже ви готові присвятити його суцільним молитвам? Боюся, що так ви обтяжите душу ще тяжчими гріхами! Може, зараз ваше рішення здається вам твердим, але пройде час... На жаль, жінки так легко впадають в оману...» — застерігав Содзу.

«Я змалку не знала нічого, крім нещасть, і мати часто казала, що готова зробити мене монахинею. А потім, коли я почала пізнавати цей світ, то ще більше зміцнила свій намір відмовитися від звичайного життя і присвятити себе турботам про прийдешнє. Хто знає, може, мені залишилося жити зовсім небагато і саме тому я так занепадаю духом...