Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Бунелик пильно подивився на мене.

— Вам коли-небудь доводилося чути тишу, таку тишу, коли здається, неначе зупинився час? Я таку тишу чув. Вона в ту мить огорнула каменоломні, тільки пара немовби потріскувала, вихоплюючись з легенів разом із диханням сотень людей.

Чоловік, що назвався комісаром Морозовим, стояв, як і раніше, і дивився, не підриваючись, Бахмайєрові в обличчя. Позаду, за спиною у Морозова, заворушився натовп. Полонені розступилися, і вийшов ще один, молодий, високий, у пілотці й накинутій на плечі шинелі.

— Я — Пономарьов, комуніст і червоний комісар!

І за ним — ще двоє.

— Комісар Червоної Армії комуніст Федулов! Може, повторити?

— Тихонов, батальйонний комісар і, звичайно ж, комуніст! Чим і горджуся…

Бахмайєр не позадкував від несподіванки, ні. Він зробив лиш якихось півтора кроки назад, зробив помимо волі. Та цього було досить — навіть німці-охоронники зрозуміли, що саме сталося. Вони мовчки, із забобонним страхом дивилися на людей, котрі виступали з натовпу полонених, один за одним, навстріч стволам автоматів, і промовляли розбитими губами кілька слів, що розколювали тишу. Навіть на цих м'ясників у мундирах, на цих вбивців подіяв виклик, що його кидали радянські люди в обличчя офіцеру-есесівцю, спокійно і без вагань. Начальник табору озирнувся, немовби шукав підтримки у своїх солдатів. Він вже зрозумів: того, що сталося, виправити неможливо. Неможливо! Якби навіть він скосив чергами всіх, хто стояв перед ним, чи спалив їх, або живцем закопав у землю. І Бахмайєр загорлав, заволав не по-людськи, як тварина. Він кинувся в групу полонених, що зростала перед ним, хапав за гімнастерки, за плечі, силкувався заштовхати людей назад, у натовп.

І ось знову почувся хриплий голос Морозова:

— Чого сатанієш, гадино? Смерть страшна для боягузів, ти її боїшся, падлюко! Не ми, ти боїшся її!

Бахмайєр швидко опам'ятався, зумів зладнати з собою. Постояв кілька хвилин мовчки, стискаючи парабелум. Нарешті вичавив із себе:

— Сміливість — це добре. Сміливих буде розстріляно останніми. Ні, не зараз, не сьогодні. Це було б надто великою розкішшю для вас, панове сміливці!..

Їх залишили з нами в каменоломнях. Шістдесят вісім чоловік. То були наші армійські політпрацівники, вчорашні райкомівці та обкомівці, кадрові військові, декотрі, старші віком, справді мали комісарські звання, однак немало серед них виявилося і молодих офіцерів, випускників політучилищ. Та всі вони так і залишилися для нас комісарами. Інакше їх у таборі й не називали. Але недовго вони прожили разом з нами.

Була неділя, це я добре пам'ятаю. Якесь гітлерівське свято, якщо не помиляюсь, здається, то був день народження Гітлера… Есесівці зранку дудлили шнапс, горлали пісні. А потім… Бачимо — шикують усіх комісарів. Якийсь унтер-офіцер заграв на акордеоні, і під цей марш комісарів погнали до тиру. Там офіцери з табірної варти майже щодня тренувалися в стрільбі. Всі ми, хто де не був, принишкли в передчутті біди. І скоро справді почало діятися щось невимовно моторошне. Мені здавалося, що я втрачаю розум. На наших очах відбувалося таке, що перевершило всі жахи навіть в умовах Маутхаузену. Комісарів прикручували в тирі до стовпів дротом, і офіцери-есесівці, відійшовши від своїх жертв на кілька кроків, розряджали в них пістолети, стріляли майже впритул, билися в заклад, хто краще поцілить, і випускали в живі мішені по пів-обойми…

Морозова тримали в тирі окремо, руки в нього було скручено за спиною. Він бачив, як один за одним гинули під кулями товариші. Два есесівці тримали його. Бахмайєр тремтів, немов на нього напала падуча, й кричав Морозову:

— Ти бачиш, все бачиш? Дивись, комуніст, дивись! — Він перезаряджав пістолет, прицілювався в нову жертву, прив'язану до стовпа, і аж захлинався: — Тому я вліпив у перенісся, а цьому спершу прострелю вуха, а потім — горлянку… Спостерігай, комісаре, ти ж сміливий!

Лице у Морозова закам'яніло. Гриміли постріли, чулися стогони, навперебій ґелґотали фашисти, захмелілі від крові. А Морозов стояв і дивився. Вилиці випнулися ще гостріше, на чолі набрякли жили, його голова повільно біліла, немов вкривалася памороззю, із зціплених зубів на підборіддя цівкою збігала кров…

Кілька годин непорушно стояв Морозов. Не змовкав виляск парабелумів, «вальтерів», «зауерів», пороховий чад не встигав вивітрюватися з тиру, в'їдався в очі. В бараках табірники ридали, затуляли вуха, щоб не чути пострілів і зойків поранених, гатили кулаками в дерев'яні стіни.

Наостанок, на завершення кривавої оргії, Бахмайєр залишив чотирьох комісарів — тих самих, котрі першими вийшли з натовпу полонених при світлі прожекторів: Морозова, Федулова, Пономарьова і Тихонова. Через чверть години не стало і цих трьох. Залишився останній, Олександр Морозов.

— Ось ти й діждався своєї черги! — пістолет Бахмайєра вперся Морозову в груди. — Ану, до стовпа його!

Очі Морозова були прикуті до обличчя начальника табору, неначе він хотів запам'ятати це ненависне обличчя. Бахмайєр підкинув руку з парабелумом. І зненацька пронизливо закричав:

— Схили голову! Відвернися, будь ти проклятий, заплющ очі! Чуєш?!

— Тремтиш? — глухо запитав Морозов. — Я тебе примушу дивитися мені в очі! Вбивати беззбройних навчився, а дивитися прямо — піджилки тіпаються, стерво? Чого сполотнів? Не бійся, я прив'язаний. Стріляй!

Тричі підіймав пістолет Бахмайєр, і тричі обпікали його очі людини, котра міряла есесівця презирливим поглядом з-під суворо зведених брів. З-під кашкета німця струмками збігав піт, у нього ходуном заходили руки. Він раптом повернувся до Морозова спиною, тицьнув, як сліпий, пістолет у кобуру і пішов з тиру геть, прискорюючи крок. Потім майже побіг, зіщулившись, спотикаючись об каміння. Есесівці похмуро дивилися йому вслід, опустивши автомати, нервово курили. Один з них підійшов до Морозова й поспіхом почав розплутувати дріт.

— Сашкові Морозову