Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

Згадав! доречно!.. про халат! Нормансів тюрбан! у

ямі твій халат!

— Ваша вина! ваша вина!

Ще й Оттава винить! наважується! із себе виходить… аж тіпається…

— Негідник!.. негідник!

Кричить він.

— Негідник?.. негідник?.. що?.. цараз я тобі показу твій халат! Кретино!

Гадаю, зараз комусь буде непереливки! зараз Клео дістане прочухана! Оттав жахливий, коли розлютиться!

— На коліна! на коліна!

Волає він!.. Клео здається… стає на одне коліно… неохоче!.. втупився в Оттава… схитнувся… хнюпить носа… понурює очі… гонор куди й подівся!

— Яка гидота!

«Пробачте, пробачте!..» благає Клео…

— Голосніше!.. голосніше! голосніше кажи!

Оттав наказує…

— Усі на коліна! на коліна!

Дивиться на них… по одному… схиляють голови… але опираються, на коліна не стають! тільки Клео на колінах і в сльозах… кляті свинячі голови! ось хто вони!..

— А Фердінан де?.. де він? питаю, куди його поділи?

Допитується.

— Он там! там! там! там!

Ти ба, як відповідають!.. усі разом!.. чудово знають, де я лежу, не тільки церберка і ті дві гарпії!.. але чи варто покладатися на Оттава?.. може, щось таке має на думці?.. може, теж хоче зі мною покінчити?.. тому мене й шукає?.. наполягає… може, і він став несамовитим, збоченим, зарізяцьким, як усі інші?.. стережуся!.. стережуся!.. стережуся!.. іще дужче скарлючуюся!.. рукою тиньк, сміття… збираю… нагортаю на себе… усе, що позлипалося! на обличчя… вимащуюся… брудом!.. камуфляж…

— От він, от він, пане Оттав!

Видивилися таки… і «паном» його називають!.. я помітив… показують йому купу тиньку, калюжу… мовляв, я тут! всередині!.. твердять!.. мою схованку!..

— Онде! онде! заховався, пане Оттав!..

Я кричу тоді, кричу! нічого не поробиш!

— Оттавіо, так! так!.. я тут!..

Жереб кинуто!

— Ах, друцяко! Ах! друцяко! це ти! це ти!

Відповідає мені! задоволений!.. нарешті!.. але як мені тепер?.. я повсюди прилип!.. приклеївся кров'ю, одягом, тиньком!.. тиньк, мов панцир… хтось має потягнути, висмикнути!.. але дуже болять ребра!.. як зведуся на ноги, не ступлю й трьох кроків!.. голова обертом!.. ще гірше, як біля Жюлевої майстерні!.. але і тут лишатися не хочу!.. ти ба… ще гірше, як біля Жюля!.. о, ні!.. о, ні!.. мені треба на сьомий! От чого я хочу!.. знайти Лілі й кота!.. певен, що Лілі нагорі… але скільки поверхів між?.. шість?.. п'ять?.. не знаю!.. мабуть, були руйнування!.. мабуть, поверхи потовклися! ми чули згори! як їх товкло! перетирало на жахні руїни! вона не може зійти крізь них! он як!

— Нумо! Гей там, допоможіть-но йому!

Оттав наказує… лишається собою!.. височить на сходинці, на обрубку сходинки… по той бік ями…

— Сюди, друдзяко! нумо, Фердіне! не бійся! нумо! помагайте!

Хапають мене вдесятьох! удванадцятьох! відклеюють мене! силоміць! «ай! ай!..» болить!.. відривають з-під стінки!.. «ай! ай!..» піджак відривають зі шкірою!.. усе злиплося!.. там їм байдуже!.. «нумо, раз! нумо, два!»

Відривають мене частинами з тиньком! відчуваю, що все здеруть з мене догола!.. гірш, як догола! і шкуру здеруть!.. голішим від Жюля буду без шкури!.. Жюлю так-сяк, у нього візок, його гондола!.. і шкура ціла!.. а в мене не буде!.. здеруть!.. підносять мене над калюжею!.. рішуче!.. і несуть на інший бік ями!.. слухаються Оттава… міцно тримають… дбайливо несуть… Оттав стежить… але на мені лише половина штанів!.. відчуваю протяг!.. половина штанів, як у Родольфа!.. несуть на випростаних руках!.. понад ямою… вона вже не іскриться… присягаюся!.. але крижаний протяг!.. Це щось нове!.. щастя, що не перекидають до ями!.. Оттав стежить… маю час глянути до ями… і довкола!.. на всіх, хто скупчився поблизу… там пані Туазель з дзвіночком… мої дві гарпії… сколінений Клео-Депастр… пані Ксантіп і лічильниця квасолі… маю нагоду всіх побачити!.. однак, їй-богу, я ошелешений… але впізнаю!.. усіх сусідів!.. вони кладуть мене до ніг Оттавіо… якраз під ним… він височить на рештках сходів!

— Віднести тебе додому, Фердіне?

Запитує в мене… звичайно, віднести!..

— Авжеж, Оттаве! авжеж!

— Тоді зачекай!

Але ноша нелегка!.. бачу сходи звідти, де я нині… власне, тільки один просвіт… просвіт вище Оттава… сходи подірявлені!.. не на всяку сходинку ступиш!.. а десь їх геть немає!.. самі підсмажені цурки!.. як мене несгимуть?

— Ану ж бо!

Хапає мене враз попід шию!.. підіймає, підносить однією рукою!.. без розмов!.. закидає на плече, як сакви!.. «ай!.. ай!..» ще порух, я волаю!.. йому плювати!.. тулуб на один бік, ноги на інший!.. уявляєте?.. позу!.. моя голова теліпається напроти його живота!.. щоправда, не така масивна, як у Норманса!.. не така, як згусток крові! ні!.. мені ж не дали халата Клео!.. даруйте!.. розтуди його! як боляче!.. як боляче… тюрбана не маю!

— Оттаве, мені боляче!

Власне, якщо направду, я б зомлів, аби справді боляче… особливо два чи три ребра! три? схоже, весь бік потовчений! Он як! потовчений! Норманс постарався!.. щоб він здох, бик такий!.. Та Оттав не зважає!.. трусить мене!.. розганяється, щоб перескочити виламані сходинки… щонайменше шість!.. я, мов сакви в нього на плечі!.. на два боки.. уявляєте собі?.. уявляєте?.. рушає!.. може ступати тільки уламками… вправно!.. пружно!.. «ай!.. ай!..» уявляєте?.. я, мов сакви!.. скрикую… ще крок!.. чотири сходинки!.. «гоп! гоп!» під залишками сходинок порожнеча, звисаю головою донизу і бачу весь сходовий просвіт… порожнечу!.. і в той же час глибінь! провалля!.. раптом він оступиться, не туди стане, полетимо обидва!.. до Норманса!.. цурки сходів мало чого варті!.. що не крок, то скрип і рип!.. скррр! скррр!.. хитаються! ой, невже? так і думав! ламається! ні!.. Оттав ступає гнучко… дуже гнучко!.. сталеві литки! тигр!.. наш рятунок!.. теліпаюся на два боки, мов сакви, голова сюди, ноги туди, мушу сказати, ми піднімаємося з акробатичною гнучкістю!.. ступив би він брутально, то сходинки, які є, наполовину спалені, розвіялися б попелом! і бувайте! та він не мньохається! рухається!.. уже поверх!.. ще один! думаю собі: ще трохи — і впадемо! але де там! дулі з маком!.. злітаємо!.. ще поверх!.. та я бачу дедалі ширші просвіти!.. голова розпухає!.. занотовую… звертаю вашу увагу! не так, як у Норманса, звісно, але все ж!.. це тому,