Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

Ось що мав на увазі Нед, і Бун знав про це, і Нед знав, що він знає. Вони втупились один в одного.

— Це не той мул, — сказав Бун. — Це кінь.

— Цей кінь має такого ж складу розум, що й той мул, — відказав Нед. — Не так його багато, як у мула, але розум такого ж складу…

Вони знов утупились один в одного. Тоді Бун сказав:

— Ходім глянемо на нього.

Мінні засвітила ліхтаря. Бун узяв його, й ми всі чорним ходом вийшли на ганок і зійшли на подвір’я, Мінні, міс Коррі й міс Реба також. Місяць підбився вище, і вже повиднішало. Кінь стояв, у дворі в кутку, прив’язаний до білої акації. Очі його блиснули й погасли; він хропів і нервово бив копитом.

— Ви, панії, зробіть таку ласку, трохи оступіться, — мовив Нед. — Він ще не звик до великої громади.

Ми зупинилися, Бун підніс угору ліхтаря. Очі в коня поблискували холодно й збуджено, коли Нед підходив ближче й промовляв до нього, аж поки Нед торкнувся його лопатки, погладив, усе ще промовляючи до нього, і нарешті вхопив повіддя.

— Тільки не бликайте так йому в очі ліхтарем, — звернувся він до Буна. — Лишень підійдіть та посвітіть краще, аби панії могли побачити коня, якщо хочуть. Коли я кажу коня, я маю на думці справжнього коня, а не тих шкап, що ви називаєте кіньми там, у Джефферсоні.

— Перестань патякати й виведи його так, щоб нам було видніше, — перебив Бун.

— Таж вам його видно, — відказав Нед. — Піднесіть лиш ліхтаря вище.

Одначе він таки вивів коня і трохи пройшовся з ним.

О, так, я й досі пам’ятаю його: триліток, на три чверті расовий (а то й більше — я не такий був знавець, щоб певніше сказати), каштановий холостун, невисокий, не мав навіть шістнадцяти п’ядей, зате з довгою шиєю для рівноваги, з міцними грудьми задля доброго ходу й великими стегнами, що свідчили про витривалість (а на думку Неда, Неда Маккасліна, ще й про серце та силу волі). Отож, мавши тільки одинадцять років, я подумав, здається, те самісіньке, що й Бун, як це виявилося через хвилину. Він подивився на коня, а тоді на Неда. Та коли він озвався, голос його був не чутніший за шепіт:

— Цей кінь…

— Стривай, — сказала міс Коррі. І слушно. Я й не помітив Отіса. Він відзначався ще одним: ти зауважував його за мить до того, коли вже було б запізно. Але це не те, що було в ньому лихого.

— О боже, й справді, — озвалася міс Реба. Кажу ж тобі, жінки — чудові. — Забирайся звідси! — наказала вона Отісові.

— Іди в дім, Отісе, — мовила міс Коррі.

— Та вже ж, — відказав Отіс. — Ходім, Лусьєсе.

— Ні, — сказала міс Коррі. — Тільки ти. Іди вже. Можеш іти нагору в свою кімнату.

— Ще зовсім рано, — огинався Отіс. — Я зовсім не хочу спати.

— Я не буду двічі казати, — знов озвалася міс Реба.

Бун почекав, поки Отіс зайде в дім. Ми теж почекали, а тоді Бун підніс високо ліхтаря, так що його світло падало в основному їм обом з Недом на обличчя, і промовив удруге безживним однотонним голосом:

— Цей кінь крадений.

— А хіба автомобіль ні? — пробурмотів Нед у відповідь таким самим голосом.

Так, чудові; голос міс Реби був не чутніший за Бунів і Недів, тільки жвавіший:

— Треба його спровадити в міста.

— Тим-то ж я й привів його сюди, — сказав Нед. — Ось я лиш повечеряю, і ми з ним рушимо до Посема.

— Та ти хоч уявляєш, як далеко до Посема, вже не кажучи, в який це бік? — здивувався Бун.

— А хіба це так важливо? — відказав Нед. — Коли хазяїн виїхав з міста, не забравши автомобіля з собою в кишені, то чи дуже ви клопотались, як далеко до Мемфіса?

Міс Реба зрушила з місця.

— Ходімо до хати. Чи може тут хтось його побачити? — звернулася вона до Неда.

— Ніхто, — відповів Нед. — Я ж не вчорашній, одразу стерігся.

Він знову прив’язав коня до дерева, й ми всі піднялися сходинками слідом за міс Ребою.

— До кухні, — мовила вона. — О цій порі вже починає сходитись товариство. — У кухні вона сказала Мінні: — Сідай у моїй кімнаті, звідти виходитимеш до дверей. Ключі ти віддала мені чи ні?.. Гаразд. Набір нікому не давай, хіба що кого знаєш. Гроші бери по змозі наперед. Подивись, хто вже є в домі. Коли хтось питатиме міс Коррі, скажи, що приїхав її приятель із Чікаго.

— А як хто з них не повірить, нехай обійде круг дому й постукає в двері з чорного ходу, — докинув Бун.

— На бога! — скрикнула міс Реба. — Ще не маєш досить клопоту? І коли тобі не подобається, що до Коррі ходять, то якого біса не викупиш її назавше, а тільки винаймаєш раз на півроку?

— Гаразд уже, гаразд, — втихомирювався Бун.

— І поглянь також, — де хто з дівчат, — додала міс Реба, звертаючись до Мінні.

— А за ним я сама подивлюсь, — озвалася міс Коррі.

— Накажи йому, щоб там і сидів, — мовила міс Реба. — Він уже наробив сьогодні біди з тими кіньми, на один день вистачить.

Міс Коррі вийшла. Міс Реба сама зачинила двері й зупинилась, дивлячись на Неда.

— То значить, до Пошема поведеш коня?

— Еге ж, — відказав Нед.

— А ти знаєш, як далеко до Пошема?

— А хіба це так важливо? — повторив Нед. — Мені не треба знати, як далеко до Посема. Що мені треба, так це Посем. Тим-то я й передумав вести його пішки, це може бути задалеко. Попервах я мізкував собі, що як ви тут знайомствами відаєте…

— Що це ти, в дідька, мені закидаєш?! — обурилася міс Реба. — Я веду дім, і прошу так і казати. А кому така назва не до шмиги, може вимітатись — і з парадного ходу, і з чорного.

— Це я до того, що у ваших паній є знайомства, — освідчив Нед. — І, може, хтось такий має верхового коня, чи робочого, чи мула, на якому я б міг поїхати, а Лусьєс верхи на цьому, і так би ми дісталися до Посема. Адже післязавтра нам доведеться в перегонах не тільки цілу милю пробігти, а ще й повторити це двічі, і принаймні два рази з трьох випередити того коня. Тим-то я й поведу його до Посема.

— Гаразд, — сказала міс Реба. — Вважай, що ти з цим конем уже в Пошемі. Тепер тобі треба