Читати книгу - "Полтава"

Мручко поїхав з ними.

Король ввічливо, але рішучо писав до команданта, що Веприк взятий буде. За це він ручить своїм королівським словом. Живим удруге від нього не відступить. Але йому жаль команданта і його людей, котрих хоробрість мав нагоду бачити на власні очі. Тому-то, якщо вони пожаліють себе й города, то він забезпечує їм життя та маєток і дозволить вийти з твердині так чесно, як чесно вони її обороняли. А як ні, то поступить з Веприком, як з Батурином москалі. Одного чоловіка живим не лишить.

Командант ще й тепер не міг рішитися. Шотландське розуміння офіцерського обов'язку наказувало йому радше вмерти, ніж здати твердиню. Але ж город і люди? Вони чужі, у них інше розуміння військового діла. До того в городі чимало українців, від котрих годі вимагати, щоб вони були вірні цареві. Може, їх якраз до гетьмана і до його шведського союзника тягне?

І совісний шотландець рішення передав у руки міщан і залоги.

Мручко метнувся між своїх.

— Брати! — говорив їм. — Я вам не лізу в душу й не кажу, кому вам дотримувати віри, Росії чи Україні. Це ваше діло. Але розум! Слухайте, що вам каже розум! Ще якби була якась хоч малесенька надія, що вам на відбій москалі поспіють, то не кажу, бо потопаючий і стебелини хапається. Але чули ви, щоб Меншиков чи який там чорт під Веприк ішов?

— Не чули, не чули, — загуло кругом.

— Так тоді за яку чортову матір маєте ви вмирати й дивитися на люту смерть ваших батьків і дітей? Почулося несміливе:

— Авжеж, авжеж.

— Козак повинен боротися, це його святий обов'язок, але за що?

— За що? — зашепотіло тут і там.

— Обов'язком нашим є обороняти наш край, наші родини, наших дітей, а проклятий хай буде цей, що видасть їх на люті муки й на неминучу загибіль. Згинете всі, як не послухаєте ради вашого земляка, котрий тільки добра бажає вам і цілій Україні. Рішайте, чи хочете жити для доброго діла, чи гинути чортзна за що!

І Веприк здався.

Ранком дня 8 січня відчинилися городські ворота. Шведи увійшли в твердиню, лишаючи поза собою 500 своїх трупів. Дві тисячі москалів і кількасот козаків-українців склало оружжя. Хоробрий командант-шотландець також. Але король віддав йому шаблю.

— Будете моїм гостем, а не полоненим, — сказав, стискаючи його кріпко за руку. — Мило баченим гостем, — додав і замнявся. — Вашим людям, — говорив, ніби засоромлений, — я рад би також виявити моє признання за їх справді лицарську хоробрість. І тому позвольте, що я велю роздати між них по 10 злотих польських на голову. Всі вони перейдуть у Зіньків, де будуть хіснуватися свободами, більшими, як коли-небудь хіснувалися полонені. Українці разом з жінками й дітьми можуть вийти свобідно, забираючи з собою весь свій маєток. Того бажав собі його світлість гетьман Мазепа.

Королівські слова переклав оден із офіцерів на нашу мову, і що король балакав стиха, немов засоромлений, що хоробрих жовнірів намовив до здачі твердині, він вигукував уголос.

Полонені слухали й не вірили своїм ушам. Привикли вони до нелюдської поведінки московських генералів з добутими городами, до підступу, ошуки і ломання слова, і ніяк Їм не могло поміститися в головах, щоб з побідженими можна поступати по-людськи.

Козаки стискали й цілували Мручка, а деякі просилися на охотників до його сотні. Мручко не відмовляв нікому, але всякого остерігав, що його люди лежнем не лежать і меду не лижуть.

— Бо я, мої ви, на війні жартів не знаю. У мирі то я сват, а в бою кат.

Король оглядав добуту твердиню. Командант спроваджував його. Гілленкрок цікавився деякими питоменностями фортифікаційної системи і хвалив їх. Король гладив рукою дула чотирьох сильно спрацьованих гармат. Видно було, що має щось сказати, чоґо радо не сказав би, та мусить. Врешті почав:

— Прикро мені, але Веприк треба спалити.

А звертаючись до команданта, додав:

— Ви розумієте мене. Того вимагають наші стратегічні плани.

— Не маю сили перешкодити тим планам, — відповів зі смутком шотландець.

— Простіть! — стиснув його за руку король.

— Майор Вільдемер, — звернувся до одного зі своїх офіцерів. — Возьмете баталіон і сповните

свій прикрий обов'язок, тільки зачекайте, аж люди вийдуть з міста.

XXXII

Чуйкевича рана показалася гіршою, як зразу можна було собі гадати. Хоч кулю витягнено, так тіло ятрилося і сто-рощене ребро не зросталося. Хірурги, свої і шведські, все ще знаходили якісь відломки кості, витягали їх, промивали й випалювали рани, бо боялися гнилої гарячки. Було так зле, що не мали надії вдержати недужого при життю. Тільки Мотря не тривожилася. Доглядала свого мужа не лиш як жінка, але також як лікар.

"Він мусить жити!" — казала собі.

А він, ніби по розбурханому морі на дряхлій лодці плив. То знімався на хребет високої хвилі, то скочувався вниз у безвісті. Раз лежав спокійно і журився Мотрею, що така стала, як снасть, то знов кидало ним у жар, зривався, кричав, "де його шабля?" пручався, щоб його пустили з хати, бо він "не бранець, а вольний козак".

Так минуло кілька днів і кілька довгих ночей, аж жар став ущухати.

— Мотре! — промовив одної півночі Чуйкевич. — Що це коваль все кує і кує за стіною?

Мотря нахилилася і почула, як товклося в хорого серце.

— Це тобі так лиш здається, Іване. Тихо скрізь. І подала йому капель на втихомирення.

— Гірчиці не прикладай більше, — просив, — пече, — і, подумавши хвилину, спитав: — А що сталося з Гірчицею? Мотря взяла його за руку.

— Гірчицю мали повісити на замковому майдані, але я випросила його. Хай іде. Може, спокутує свій гріх.

Чуйкевич подивився на жінку і притягнув її до себе.

— Спасибі, Мотре...

Молодість зробила своє. Поборола недугу. Жар потухав, серце заспокоювалося, хірурги веселіше відходили від його ліжка, горді своїм умінням.

Так за те, щолиш тепер почалася моральна недуга.

Чуйкевич, поки був здоровий, не допускав чорних