BooksUkraine.com » Сучасна проза » Між орлами і півмісяцем 📚 - Українською

Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

192
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Між орлами і півмісяцем" автора Андрій Хімко. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 134 135 136 ... 149
Перейти на сторінку:
Конограєві то ніби легшало, аж кепкував із себе, то гіршало, аж стогнав та втрачав свідомість.

— Не допускай, побратиме, сам і іним не давай допустити у нашу святу Січ чужинців, не дозволяй їм порядкувати, ворохобити та наставляти кого б то не було із сіром проти вольностей, заміняти святих наших звичаїв виборності легкомисними гараздами,— спинявся він для перепочинку.— Ти єдиний в Січі із чільців запорожець із запорожців, січовик із січовиків, і хто б сюди не приходив та не ставав у чільство, для нього ти людин, коли він людин, і ворог — коли він нелюд. Ти тут совість і душа! Отож не лишай Січі напризволяще, кажу тобі те ж, що казав мені твій січовий батько покійник Сулима. Як зустріну його душу на тому світі, то запевню, що передав його заповіт у надійні руки — тобі, незрадному і несхибному. Хай береже тебе Бог у силі, в умінні і в чеснотах лицарських! — не говорив, а шептав хворий Сіркові в оті три доби.— Сталося так, що перший наш чілець Дмитро Байда-Вишневецький започав Січ як оборону краю і рідного люду від чужинців, а його онук Ярема зробився розпинателем народу, зрадивши і вірі, і лицарству, і людові рідному, як перекинчик. Хочу застерегти тебе, покійний гетьман Богдан, хай простить йому Бог, грішному, нерозумно потрактувався із царем і боярами, хоч вони й одновірці. Я придивився до їхніх персон — віра в них хоч і православна, але часто нелюдська. Вона роздрібнює і антихристує наших сіром, навчає їх розгульності, різночинності, бешкетності, ошуканству і душевній безсовісності та нелицарству. Недавні події в Січі є вчинками збіглих підісланців боярських, а царські вишукані ясаки скріплюють їхню владність на своє ніби аж відцарське перебування тут як вдома. Вирослі в жахній неволі, визискові і рабстві, вони ошаліло заздрісні, і сатанно хижі та люті. І Бог мені простить, брате, коли я говорю щось не так,— виснажувався Конограй тією мовою, примовкаючи.

— Розпорядишся моїми статками, які я надбав за довголіт, як уже схороните. Вони в Січовій гамзі-скарбниці, і всі знають, що лише ти їх господар по мені...

Сірко слухав слабого і думав над тим, що і Левко Конограй-Чорноморець відходить, як відійшли сотні, тисячі, не живши для себе, поклавши життя на шальки вишколу молодиків, звільнення ясирників, на кривавиці з яничарами в Азаці і поза ним. І ось іде в небуття, і церква не зачисляє його в святі, як і багатьох інших.

«А хто святіший? Чернець, який замурував себе на схилі літ у печері по всіляких погрішеннях, чи козак, що віддав усе життя і всі сили до останку, слугуючи людові рідному, як і оцей побратим?» — роздумував Сірко, шкодуючи і себе...

— Наші привідці поклали багато людських жертв,— тяжко видихував Конограй,— бо кликали люд у битви й сумнівні, як і я, грішний, то мусиш бути обачним і виправляти те, надолужувати втрачене мною і іншими, і воювати, як і воював завжди, тільки найменшими жертвами, а з великими наслідками. Це в тобі непоціненне, брате, як на сповіді речу. А за наші поразки козацькі регіментарі мають бути осудженими і в Січі. Це ти закріпи, як житимеш, і для себе, і для інших,— захлинувся він подихом.— І осудженими, і покараними на горло для острашення пройдисвітам усім і нелюдам. Бо ніщо так довго не росте і так швидко не вмирає в світі, як людина,— хитав головою Конограй на сіннику, кривлячи уста від болю — чи то тільки фізичного, чи й душевного.— Передумав я чимало взимі, лежачи слабим, то скажу тобі, брате, що нам і ляхи ні до чого, і московити, бо щирості в них не було, немає й не буде. Вони не відають, що то таке. Совість людську загубили ще їхні попередники бозна й коли. Ойроти, башкири і черемиси взагалі не вірять, що в цього люду є совість і слово, вони на своїй шкурі знають те, то і наш люд мусить знати, коли не весь, то хоч січовий, запорозький. А ти, брате, його привідця. Корінь твій тут, і про це відає всякий справжній січовик,— замовк надовго недужий, закривши повіки.— Можна іти в спілку лише із сіромами проти володарів і то до часу, поки вони стануть володарями, бо після вони неодмінно будуть наслідувати своїх попередників, споконвіку не знаючи народновольної управності нашого люду,— не відкриваючи очей, продовжував він.— В роздумах я дійшов висновку, що не сильні і лицарні виграють у змагах, а більше нахабні, безсовісно-брехливі, хижі, підступно-нападні, як не однораз було і в Січі при виборах старшин. Я до влади байдужий, як і ти, брате, то надивився, найпаче при покійникові Богданові... Хочу трохи спочити, то й ти спочинь,— попросив Конограй Сірка якось під ранок, та на тому їхня розмова й скінчилася, бо Чорноморець більше не проснувся...

Ожальливо дзвонив хриплий січовий дзвін, розливаючи по підвесінню тугу і розносячи по Великому Лугові журно-стумні луни; кричало, радіючи приходу весни, перше птаство, найпаче ворони і граки, співав у церковці речитативом і проказував баритоном за упокій душі лицаря Левка панотець, здавна знайомий усопшому Петро Буркун, а йому час від часу підспівував дискантом січовий дяк Харитон Гуляй, який знав покійного ще з юних літ. Лежав у оббитій китайкою домовині із шаблями, пістолями і луком, витягнувшись, мрець, що віддав життя своє січовому товариству і рідному людові та краєві. Гарматно-рушничними пострілами тріскали криги на Дніпрі, а в небі пролітали із вирію, гортанно озиваючись, перші ключі журавлів, гусей, качок, лелек, вертаючись до рідних гніздищ, віщуючи ранню весну...

Сіркові і смерть старшого побратима і навчителя Левка Конограя-Чорноморця, і його похорон за заповітом аж на острові Бучки стали пересторогою і напуттям, оглядинами пройденого та пережитого. Поряд із заповітом покійного і його образом перед Сірком вставали образи синів Петра та Романа, які по домові, що морочливо нагадувала про себе наближенням кінця навчительства, мусили або вертати додому, або вишколюватися деінде, коли того забажають. А ці думки заступав морочний клопіт від того, що почув у Січі про затівання міжусобництва, шарпанини та шибенства між Виговським — «самовиборним» гетьманом і ласим до влади Іваном Безпалим, що, як вияснилося достеменно, був і

1 ... 134 135 136 ... 149
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між орлами і півмісяцем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між орлами і півмісяцем"