Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

не для того, щоб насаджувати принципи, які засвоїв там, а, навпаки, для того, щоб доводити їхню нерозумність, не дуже личить йому, хоча тут можна вбачити чудовий сатиричний мотив. Його титул, «учитель», здавалось би, цілком природним чином походить від назви, даної самому гаремові, але дехто висловлює припущення, ніби той, хто перший назвав його так, напевне читав мемуари Відока й знав, яким саме вчителем був той знаменитий француз і які таємні уроки давав він декотрим своїм ученицям[132].

Таке саме відособлення й усамітнення, в які втікають «учителі», доживши до похилих літ, характерне й для взагалі всіх старих кашалотів. Майже завжди кит-одинець — так називають самотніх левіафанів — виявляється старим китом. Як шановний сивобородий Данієль Бун[133], він не хоче мати поруч себе нікого, крім самої Природи; її він обирає собі за дружину в дикій пустелі вод, і це таки справді найкраща дружина, хоч вона й таїть у собі так багато похмурих таємниць.

Згадані вшче школи другого типу, що складаються з самих молодих і дужих самців, зовсім не схожі на школи-гареми. Бо самиці кашалота завжди бувають дуже несміливі, а молоді самці, або «сорокабарильні бики», як називають їх китобої, — це найбільші забіяки серед усіх левіафанів, і в промислі вони мають славу найнебезпечніших після отих дивовижних сивоголових, попелястих старих китів, які трапляються інколи і які будуть битися з вами запекло, мов диявол, роздратований болючою подагрою.

Школи сорокабарильних биків більші, ніж школи-гареми. Наче гурти молодих студентів коледжу, задиракуватих, жадібних до розваг та розбещених, вони гасають по світу так зухвало та відчайдушно, що жоден обачливий страховий агент не схотів би їх застрахувати, так само як і першого-ліпшого бешкетника з Ієля чи Гарварда. Проте вони незабаром кидають це гультяйство і, дорісши десь так до трьох чвертей повного зросту, розлучаються й поодинці вирушають шукати впорядкованого життя, тобто гарему.

Ще одна різниця між школами самців і самиць навіть краще характеризує обидві статі. Коли вам трапиться загарпунити сорокабарильного бика, всі товариші кидають його, бідолаху, напризволяще. А як загарпуните самицю з гаремної школи, то її подруги плаватимуть круг неї, виявляючи всі ознаки стурбованості, й можуть загаятись біля неї доти, доки самі стануть жертвами.

89

ПІЙМАНИЙ КИТ І НІЧИЙ КИТ

Згадка про сигнальні тички та прапорці в передостанньому розділі призводить до необхідності пояснити деякі закони й правила китоловства, бо сигнальний прапорець можна вважати головним символом і знаком цього промислу.

Часто трапляється, що, коли кілька суден крейсують разом, кит, загарпунений одним судном, утікає, і кінець кінцем його добуває інше судно; сюди можна непрямо віднести й багато всяких аналогічних випадків, суть яких зводиться до того самого. Наприклад: після трудної й небезпечної погоні китобої вбивають кита й пришвартовують його до судна, але в бурю туша може відірватися, її занесе хвилями кудись далеко, а там її підчепить інший китолов і спокійнісінько пришвартує до свого борту, не ризикувавши ні людськими життями, ні навіть гарпунними линвами. Тому між китобоями часто виникали б дуже прикрі й гострі конфлікти, якби не існувало жодного загального, універсального, незаперечного закону — писаного чи неписаного, — який може бути прикладений до всіх подібних випадків.

Здається, єдиний офіційний кодекс китоловства, затверджений законодавчою владою, був той, що уклали голландці. Його видали Генеральні штати 1695 року. Та хоч жодна інша нація не має писаних законів, які регламентували б китобійний промисел, американські китобої стали в цій справі своїми власними законодавцями й правознавцями. Вони створили систему законів, яка перевершує стислістю й вичерпністю пандекти Юстініана і постанови Китайського товариства боротьби зі стромлянням носа не в своє діло. Так, ці закони можна б награвірувати на фартингу королеви Анни або на борідці гарпуна й носити, почепивши на шию, — такі вони короткі:

I. Пійманий кит належить тому, хто його піймав.

II. Нічий кит є законною здобиччю того, хто найскоріше вполює його.

Проте цьому майстерно складеному кодексові часто вадить саме ота його чудесна стислість, бо через неї він потребує грубезного тому коментарів, що пояснювали б його.

По-перше: що таке пійманий кит? Живий чи мертвий кит технічно може вважатися пійманим, якщо він сполучений з судном або човном, де є команда в складі хоч би однієї людини, за допомогою будь-якого засобу, що над ним та команда має владу: щогли, весла, дев’ятидюймового троса, телеграфного провода чи бодай павутинки — байдуже. Так само кит технічно вважається пійманим, якщо він має на собі сигнальний прапорець чи ще який загальновизнаний знак володіння, бо сторона, яка встановила той знак, тим самим прямо заявила про свою спроможність будь-коли пришвартувати його до свого борту, а також про свій намір зробити це.

Такі наукові коментарі до цього кодексу; але коментарі самих китобоїв часто полягають у брутальних словах і ще брутальніших вчинках — таких собі Коках-Літлтонах навкулачки[134]. Правда, найчесніші і найпорядніші китобої завжди рахуються з особливими випадками, коли захопити кита, якого переслідувало або вбило інше судно, було б кричущою й обурливою несправедливістю. Та не всі мають таке делікатне сумління.

Років з п’ятдесят тому в англійському суді розглядалася дуже цікава справа про незаконне привласнення кита. Позивачі скаржилися, що вони після довгої й важкої погоні за китом у Північних морях спромоглися його загарпунити, але врешті, рятуючи своє життя, мусили пожертвувати не тільки линвою, а й вельботом, а потім відповідачі (команда іншого судна) стрілися з тим китом, загарпунили його, вбили, захопили і, кінець кінцем, заволоділи ним на очах у позивачів. А коли ті запротестували, капітан відповідачів клацнув пальцями перед носом у позивачів і запевнив їх, що задля більшої слави свого подвигу забере собі ще й їхню линву, гарпун і вельбот, який у ту хвилину, коли кита вбито, був припнутий до нього. І тепер позивачі жадали, щоб їм повернули вартість їхнього кита, линви, гарпуна й вельбота.

Адвокатом відповідачів був містер Ерскін, суддею — лорд Елленборо. Виступаючи, дотепний Ерскін проілюстрував свою позицію, згадавши недавню судову справу одного добродія, який дуже довго намагався приборкати розпусну вдачу своєї дружини, але, нічого не домігшися, покинув її на хвилях житейського моря; та через кілька років пошкодував за тим і розпочав справу, щоб вернути дружину до себе. Ерскін виступав тоді на її боці й виграв процес, заявивши, що, звісно, цей добродій колись загарпунив був ту даму й піймав її, та врешті відпустив через те тільки, що вона занадто сильно рвалась углиб своєї розпусти; але, хай там як, він відпустив-таки її,