Читати книгу - "Безсоння"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Удруге ти опиняєшся поруч, коли ми з Наталі потрапляємо в біду, — сказала Елен. — Може, ти наш ангел-охоронець, Ральфе?
— Можливо, — відповів Ральф. — Усе можливо. Послухай, Елен, у нас мало часу. Ґретхен мертва.
Вона кивнула й розплакалася.
— Я знала. Не хотіла вірити, але все одно чомусь знала про її смерть.
— Мені дуже шкода.
— Усе було так добре, доки не з’явилися ці — звичайно, ми нервували, але багато сміялися й базікали. Нам ще багато чого потрібно було встигнути підготувати до майбутнього виступу Сьюзен Дей.
— Саме про вечір я хотів би поговорити з тобою, Елен. — Ральф ретельно добирав слова. — Як ти вважаєш…
— Ми готували сніданок, коли з’явилися ці. — Жінка говорила так, начебто й не чула слів Ральфа; швидше за все, так воно й було. Наталі притулилася до плеча матері, і хоча вона ще кашляла, але вже перестала плакати. Опинившись у безпечних маминих руках, вона з кумедною серйозністю витріщалася то на Ральфа, то на Луїзу.
— Елен… — заговорила Луїза.
— Ось, поглянь. — Елен показала на старий коричневий «кадилак», припаркований поруч зі старим сараєм, який колись служив давильнею; тепер «кадилак» був у жахливому стані — вітрове скло в тріщинах, пом’яті, покручені дверцята, одна сигнальна фара була відсутня. Бампер прикрашало безліч висловлювань на користь життя.
— Вони приїхали на цій машині. Заїхали просто у двір, немов мали намір загнати автомобіль у гараж. Гадаю, це нас і обмануло. Вони їхали з такою впевненістю, начебто належали цьому місцю. — Елен кілька секунд дивилася на авто, потім перевела погляд почервонілих від диму очей на Ральфа й Луїзу. — Ну чому ніхто не звернув уваги на написи?
Ральф несподівано згадав Барбару Річардс із Центру допомоги жінкам — Барбі Річардс, яка розслабилася, коли до неї підійшла Луїза. Їй було однаково, що Луїза риється в сумочці. За кермом «кадилака» сиділа Сандра Мак-Кі, Ральфові зовсім не потрібне було підтвердження цього факту. Вони побачили жінку, але не подивилися на написи. Що ж, «ми — родина, всі мої сестри зі мною».
— Коли Дінні повідомила, що люди, які виходять з автомобіля, одягнені у військову форму й у руках у них зброя, ми вирішили, що це розіграш. І лише Ґретхен поставилася до цього серйозно. Вона наказала нам якомога швидше спуститися вниз, а сама пішла в приймальню. Гадаю, вона хотіла викликати поліцію. Мені слід було залишитися з нею.
— Ні, — мовила Луїза, погладивши каштанові кучерики Наталі. — Тобі потрібно було думати ось про цю красуню.
— Напевно, — глухо відповіла Елен. — Але Ґретхен була мені другом, Луїзо. Другом.
— Я розумію, мила.
Обличчя Елен зморщилося, і вона розридалася. Наталі якусь мить дивилася на маму з виразом комічного подиву, а потім теж заплакала.
— Елен, — сказав Ральф. — Послухай, Елен. Мені необхідно поговорити з тобою, це дуже, дуже важливо. Ти мене слухаєш?
Елен кивнула, і далі продовжуючи плакати. Ральф не знав, слухає вона його чи ні. Він кинув швидкий погляд на ріг будинку, прикидаючи, скільки часу буде потрібно поліції, щоб дістатися сюди, потім глибоко зітхнув.
— По-твоєму, є шанси на те, що сьогоднішній захід все-таки відбудеться? Хоч найменша можливість? Ти ж найближче була до Ґретхен. Скажи мені свою думку.
Елен перестала плакати й подивилася на Ральфа круглими від подиву очима, наче не могла повірити в сказане. Потім ці очі почали наповнюватися моторошної сили люттю.
— Як ти можеш запитувати? Як ти можеш навіть сумніватися!
— Ну… Тому… — Він замовк, не в змозі продовжувати. Найменше Ральф очікував вибуху гніву.
— Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — мовила Елен. — Невже не зрозуміло? Ґретхен убита, Мерилін мертва, Гай-Рідж згорить дощенту разом з тим останнім, що було в нещасних жінок, і якщо нас зараз зупинять — ми програли.
Одна частина розуму Ральфа — більш глибока — порівнювала. Інша частина — та, котра любила Елен, — висунулася, щоб заблокувати висновок, але спізнилася. В Елен був такий же погляд, як і в Пікерінга, коли той сів поряд із Ральфом у бібліотеці, і цьому погляду не існувало розумного пояснення.
— Якщо вони зупинять нас зараз, виграють вони! — пискнула Елен. Наталі розплакалася. — Невже незрозуміло? Як ти не РОЗУМІЄШ? Ми не допустимо цього! Ніколи! Нізащо!
Раптом вона підняла вільну руку й пішла до рогу будинку. Ральф потягнувся до неї, але його пальці лише ковзнули по блузці.
— Не стріляйте! — крикнула Елен, волаючи до поліцейських. — Не стріляйте! Я одна із бранок!
Ральф рвонув за нею — підкоряючись чистому інстинкту, — але Луїза схопила його за ремінь.
— Краще тобі не з’являтися там, Ральфе. Ти чоловік, і вони можуть подумати…
— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!
Вони обернулися на голос. Ральф моментально впізнав, кому той належить, і здивувався й не здивувався водночас. За білизняними мотузками у вицвілих фланелевих штанах і стоптаних черевиках, підв’язаних електричними дротами, стояв Дорренс Марстеллар. Його волосся, таке ж м’яке, як і в Наталі (лише абсолютно біле, а не каштанове), розвівалося під поривами жовтневого вітру. У руці, як зазвичай, він тримав книжку.
— Ходімо. — Махаючи рукою й посміхаючись, він квапив Ральфа й Луїзу. — Покваптеся. Часу залишилося обмаль.
4.
Дорренс повів їх зарослою травою стежкою, що пролягала від будинку далеко на захід. Спершу стежка йшла повз город, де неприбраними залишилися лише гарбузи й кабачки, потім петляла по саду, де достигали яблука, потім крізь зарості ожини, що чіплялися мертвою хваткою за їхній одяг. Коли вони дісталися до молодого сосняку і ялин, Ральф подумав, що вони опинилися на пагорбі з боку Ньюпорта.
Для людини своїх років Марстеллар ішов дуже прудко, умиротворена посмішка не полишала його обличчя. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Про любов. Вірші 1950–1960 рр.» Роберта Крілі. Ральф ніколи не чув про нього, але припускав, що й містер Крілі ніколи не чув про Елмера Леопарді, Ернеста Гейкокса й Луїса Ламура. Ральф лише раз спробував заговорити зі старим Дором, коли їхня трійця дісталася до схилу, всіяного сосновими голками. Попереду, пінячись, дзюрчав струмок.
— Дорренсе, а що тут робиш ти? Як ти взагалі дістався до Гай-Рідж? І куди ми йдемо?
— О, я ніколи не відповідаю на запитання, — мовив старий Дор, розпливаючись у широкій посмішці. Він подивився на струмок, потім швидко тицьнув пальцем у воду. Невелика брунатна форель здійнялася в повітря, розбризкуючи блискучі краплі, і знову пірнула
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безсоння», після закриття браузера.