Читати книгу - "Драматичні твори"

Терешко (цілує Матюшу в голову). Талан!

З а в і с а.

ДІЯ ТРЕТЯ

У батьків в хаті.

ЯВА І

Тетяна, Василина і Явдоха. Теїяпа плаче.

Василина (біля неї, по паузі). Не плачте, мамочко, не плачте, рідна! Я вже вас не покину, я не поїду більше вчитись, я буду з вами жить, вам помагать, я за цей час уже привчилась до хазяйства, і воно мене не так лякає, як перше.

Явдоха. От і гаразд, от і розумно, а то одно товчеш: поїду та й поїду на якісь там курси...

Василина. Мамо, не плачте ж! Сказала, що зостаюсь при вас, то вже зостаюсь.

Тетяна (витира очі). Дорога моя! Ти ж у мене одна; ми достатки маємо, чого тобі тинятись, кидать нас, старих? А бог пошле пару, збудуємо тобі хорошу хату; не схочеш з Карпом укупі вести хазяйство, ми справимо вам власне, дамо землі; ти принаймні старість нашу доглянеш, очі нам закриєш, а то сини, бач, розвіялись скрізь та й забули за нас; один Карпо сидить на грунті, та й того рідко бачу, бо його діло не хатнє.

Явдоха. Ми вже вас не покинемо, доглянемо і вас, мамо, і тата.

Тетяна (цілує Явдоху). Невісточко моя золота, розумного батька ти дитина; я тебе шаную он як! Я з тобою, як з рідною дочкою, увесь час живу... а сини відцурались: Михайло оженився, Петро оженився — та й на весіллі не була, і невісток не бачила, байдуже їм, що мати тут вбивається, як чайка при дорозі, упадає за дітками, що розлізлись по степу широкім, та ночами темними квилить, та постіль дрібними умиває. їм там скрізь весело, вони молоді, звили свої гнізда, вони в чинах, в почоті, а що ж нам зосталося на старість літ? Тільки й радощів, що тішить око, дивлячись на щастя дітей, а дітей нема,— діти розбіглися, забули!..

Явдоха. Та не вбивайтеся, мамо! Ще і Михайло, і Петро приїдуть, ще побачите і невісток своїх, пань знатних.

Тетяна. Ох, дочко, чує моє серце, що вони чужі нам будуть: ми прості, а вони панії! Коли б хоч зятя доброго господь послав! Який би він не був, хоч би учений-преуче-ний, то він буде добріщий до тещі, що вигодувала йому жінку гарну, та й дочка більш має впливу на зятя, аніж син на невістку! Зяті давно б вже послухали своїх жінок і приїхали б провідать жінчиних отця, пеньку стареньку; а невістки свекрух не люблять і, певно, пе хотять їха'і ь до нас, та й синів пе пускають. Петро тут недалеко оженився, у Полтаві, а й чутки нема!

Васили и а. Ну, я Петрові пе дивуюсь: одно — недавно оженився, а друге — він смирний, як овечка!

Явдоха. Як баранчик, скажи!

Тетяна. Не шпеть його, моя дитино: мені жаль Петра, він і справді смирний, а вона, може, не пускає...

Василина. А Михайло?

Тетяна. На кого, на кого, а що на Михайла, то не надіялась ніколи, щоб його так посіла жінка, що й з дому не пускає, з родом-родиною побачитись...

Явдоха. Учені, а серця не мають!..

Тетяна. Ні, ні!.. Не кажи так! Вони б он як, та жінки!..

Чуть голос Карпа: «Демиде, ходім у хату».

Сюди йде Карпо і Демид. Карпо не любе, що я вбиваюсь так за Михайлом і Петром. Ходімо до тебе, Явдохо, там ще побалакаєм, не будем їм тут заважать. Ох, цей Демид був би мені любим зятем: і поштивий, і хазяїновитий.

Явдоха. Розумний, учений і сильно працьовитий.

Василина. Та цитьте, ось вони вже в сінях.

Явдоха. А ти б, Василино, пішла за Демида?

Василина. От, єй-богу!.. Ще почують.

Явдоха. Де там почують! Вони на подвір’ї... Слухай, не крути-бо хвостиком, як лисичка. Бач, мати б хотіла такого зятя, як Демид... Невже між вами не було ніякої розмови?

Василина. Авжеж що пе було.

Явдоха. Не повірю. Він очей з тебе не зводить.

Входе Демид і Карно.

ЯВА II

Т і ж, Демид і Карпо.

Демид. Добридень, мамо! З покровою будьте здорові! (Цілує її у руку.) Ви не дивуйтеся, що я вас кличу мамою, бо інакше не приходиться сказати! Я тут прожив чотири місяці, як у рідних.

Тетяна. І я тебе люблю, Демиде, ти гарний і добрий парубок! Ходімо, діти!

Карно. А з нами ж чом пе хочете посидіть?

Явдоха. Та у пас діло бабське, а у вас мужчппське!

Карпо. Хіба!

Вийшли.

Демид. Ну от, сьогодня і строк мій закінчився!

Карпо. Ще вчора.

Демид. Скажіть мені, Карпо Макарович, як вам за час увесь мого тут пробування подобалася моя праця?

Карно. Не тільки мені, але і батькові, і матері і ви, і Іван здавалися дивовижними робітниками! Вірить не хотілось, що це працюють пепривичні люде! Тепер ви сміливо можете вести самі мале своє хазяйство, і знанням, і працею служить зразком пе тільки школярам, але і їх батькам!

Демид. Ну, слава богу, коли так! Зараз буду писать проект свій у земство про зразкове хазяйство при школі, а тим часом почну заводитись...

Карпо. Тільки хазяйку треба добру.

Демид. Та я собі наглядів, тілько не знаю, чи піде.

Карпо. Ха-ха-ха! «Не знаю, чи піде»!.. От тобі й парубок!

Демид. Та парубок, здається, не з послідніх, але трапляється частенько, а може, і найбільше, що нам подобається той, кому не до вподоби ми!

Карно. Бува! І ще гірше бува: нам треба вола, а подобається кінь, і ми купуємо коня! Тоді один в ярмі опиниться, другий же буде басувать на добрій паші... Так трапляється найбільш з панами... А як ти його спряжеш коня з волом? І Библія нам таку супрягу забороняє. (Сміється.) Стережіться, щоб з вами так не трапилось.

, Д е м и д. А що б сказали ви, якби я вас спитав: чи до

пари мені буде ваша сестра, Василина?

Карпо. О... Це вам скоріще знать... А любить вона вас?

Демид. Не знаю, бо я ще не питав.

Карпо. От тобі й маєш!