Читати книгу - "Максим Темний. Володар Заборонених Земель., Костянтин Шелест"

– А що трапилося, пане? – озвучила незнайомка загальне запитання.

– А ось зараз і дізнаєтеся, – Макс, вслухаючись, повернувся до заростей у тій стороні, звідки вони всі прийшли, – тримайте коней міцно. Дуже міцно. І стійте спокійно. Не смикатися, не намагайтеся бігти. Взагалі нічого не робіть, наче ви примерзли.

Якийсь час нічого не відбувалося. Про всяк випадок, він кинув на коней заморозку і заспокоєння, хто зна як вони перенесуть цю зустріч. Змусити їх заснути він уже не встигав.

– І що ми маємо побачити? – знову почав заводитися молодий, – навіщо ви взагалі притягли нас сюди?

– Перестань, Норт, не треба... – жінці було явно незручно, вона якось по-жіночому щось відчувала, непокоїлась зовсім не з того приводу, що хлопець, Макс це відчував. Сатор же з Дагором, хоч і були напружені, але довіряли йому. З дівчатами та малим взагалі питань не було – стояли усі разом, міцно обійнявшись, хлопчина притримував Рябеньку, гладив її морду.

– А чого ж ти не сказав це ще там? – продовжував Макс дивлячись на молодого - Залишив би сестру з тими орлами, на дорозі. Можливо, їй би сподобалося їхнє товариство? – перериваючи його обурення різко додав, – Тихо! Усім мовчати й не рухатися! – а за дві секунди на галявину вийшов зарх.

Тварюка була не такою великою як Жорик, але теж не маленькою. "Слава всім богам – він хоч не в крові"... Червоні сполохи в порожніх очницях, наповнених темрявою, зустрілися з поглядом Макса.

– Іди до мене! – неголосно і м'яко покликав він і зробив два кроки назустріч. Жахлива паща відкрилася, тварюка застигла, ніби в роздумах. – Ну, чого ти... іди. Татко повернувся. Давай знайомитися. – Вузька голова опустилася нижче, хвіст же виписував кренделі, змітаючи рослинність дочиста. Праворуч і ліворуч із кущів висунулися ще дві кістяні голови. "Треба ж... здоровенні які, а рухаються абсолютно безшумно. Якщо хочуть. Жорик, той, коли задоволений, тупоче як стадо слоників. Ну-бо... – він потягнувся до першого зарха силою. Повільно, щоб не злякати, торкнувся кістяної голови. Пролунало тихе бурчання, ніби завівся немаленький такий «Харлей». Але злоби не було. - Що, звірюги... давно ви самі, так? Відвикли від добра й тепла... та й не було у вас його ніколи... – він гладив усіх трьох по черзі, щедро поливаючи силою. Не шкода. Зате як мліють... Як троє цуценят біля ніг господаря. Чекають на щось смачненьке... Гаразд, давайте, біжіть. Передайте всім – господар повернувся, будемо вчитися жити." – тварини так само безшумно зникли в листі. Макс повернувся до решти. В очах у кого що – у кого жах і захоплення, у кого просто захоплення. Міх – так той горів щасливими очима.

– Дядю, мозна мені його тозе погладити? Він такий мулчун... як наш кіт Глеська... – дрібне, блондинисте і пухнасте до неможливості створіння, визирало з-за борту воза, роздумуючи, як би злізти на землю, але його одразу ж підхопила турботлива нянька. Друге, майже таке саме, але ще миліше, тому що дівчисько, стояло, тримаючись за борт, і розглядало всіх з висоти.

– Колись, можливо, і погладиш... Зараз вони втекли додому.

Сьогодні вони вже нікуди не поїхали. По-перше – занадто багато вражень для всіх, зокрема й для коней. Тільки уявити собі – стояти, відчуваючи дикий жах і не в силах поворухнутися. Тупо чекаючи, коли тебе зжеруть. – Макс подумки здригнувся від такої перспективи. Відразу, як зархи пішли, він накинув на конячок сон і зняв заморозку. Нехай приходять до тями. А сам, хвилин по п'ять на кожну, витратив насичуючи кінські організми силою. "Нехай вам буде добре, вибачте мене, хвостаті...". Потім, плюнувши на все, пішов збирати дрова на багаття - хотів побути трохи наодинці… а ще хотів їсти, а вже скоро буде темно – це, по-друге.

Хвилин за десять, уклавши все, що зібрав акуратним куреником, махнув рукою і веселе полум'я охопило палиці й гілки. Поруч метушилися Ніка і Морі, збираючи вечерю, зі своєї сумки Макс дістав копчене м'ясо і віддав старшій з дівчат. Захотілося побалувати себе, день був божевільний. Помітив, що новенькі так і стоять біля свого воза, роблячи вигляд, що чимось там дуже зайняті. "Схоже, їсти їм особливо нічого", – зробив не хитрий висновок. Але кликати не став. Нехай вирішують самі. А то почнеться потім знову. Усі д'Артаньяни – один він... Хотілося розслабитися. Територію навколо контролював постійно, але нічого особливого не відчував. Миші всякі, пара лисиць і все. Зархи розполохали все живе навколо.

– Навіщо ти дозволив мені це зробити? – пролунав голос примарної дівчини десь біля його вуха. Сєя сиділа поруч, але не поверталася до нього. Дивилася у вогонь.

– Ти про тих трьох? На дорозі? Не знаю. Напевно, тому, що для того, щоб розуміти, що таке добре і погано, треба це відчути. І те й інше. Тобі сподобалося?

– І так, і ні.

– Це чесно. Чому ж?

– Мені сподобалося, що вони померли. Вони були дуже погані люди, ти правильно все побачив. Я взяла їхню силу повністю, до основи життя, але більше так я робити не буду. Така сила... вона зла. Мені потім було дуже погано. Можна було їх убити по-іншому. Вчиняючи, так як вони – сам стаєш таким самим. Набагато більше мені подобається, коли щасливі діти чи дорослі діляться зі мною, коли їм добре і весело. Тоді мені теж стає весело і добре, і я... і я... я...

– Відчуваєш себе знову живою?

– Так. Хоч і не довго.