Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Наступного дня зателефонувала Владиславу Геннадійовичу й домовилися з ним про зустріч у центрі міста. Розповіла, що Вероніка мала квартиру в Данії. І чоловік обіцяв посприяти з вирішенням питання щодо відкриття спадщини.

— До першої черги на спадкування за законом відносяться діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. Необхідно зазначити, що до спадкоємців належать також діти, народженні в незареєстрованому шлюбі. Крім того, до дітей спадкодавця прирівняні усиновлені діти. Ці діти користуються такими ж правами, як і діти, народжені в укладеному шлюбі, — Владислав Геннадійович перевів подих. — Вероніка точно не укладала ні з ким шлюб?

— Наскільки я знаю, ні, — знизала плечима.

— Гаразд, тоді в другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як із боку батька, так і з боку матері. Саме ти підпадаєш під цю групу, але потрібно деякий час почекати, пів року або навіть і більше.

Звичайно, я розуміла, що потрібно почекати деякий час. Утім це вже не так було й важливо, адже сьогодні ще вирішила навідатися у відділок поліції і дізнатися, як проводиться розслідування смерті сестри.

Я не вірила власним вухам, коли почула від полковника поліції, що справу закрили.

— Закриття кримінального провадження, — почав говорити полковник Вільнюс, — це закінчення досудового розслідування, яке відбувається через наявність обставин, що виключають кримінальне провадження. Прийняття рішення про закриття кримінального провадження можливе лише після дослідження всіх обставин кримінального провадження та безпосереднього дослідження й оцінки слідчим показань, речей і документів, які стосуються цього провадження, в їх сукупності.

Такі поняття я також знала, тому від мене пролунали лише обурення.

— Я все зрозуміла. Тобто ви навіть не намагалися розслідувати справу. Я хочу ознайомитися з матеріалами справи, — намагаючись бути більш спокійною, промовила, але врешті-решт вийшло досить грубо.

Полковник Вільнюс нахмурився.

— Пані, подайте заяву черговому. Ми обов’язково її розглянемо.

Та це просто якесь знущання! Зрозумівши, що таким чином нічого не доб’юся, попрощалась і вийшла з його кабінету, вдаряючи чим сильніше дверима. А це вам таке вітання від українки! Бюрократи!

Поглянула на себе в дзеркало, яке висіло в коридорі. Чорна, обтягнута до колін сукня з горловиною та довгим рукавом і невеликим розрізом ззаду. Хвилясте волосся. Мінімум макіяжу, все ж таки я не на побачення зібралася. Не знаю чому, але сьогодні захотілося бути на підборах. Дякуючи Богу, що вони були досить зручними, а то прийшлося б роззуватися прямісінько посеред дороги, адже до відділку я пішки пройшла декілька кварталів по бруківці.

На передостанній сходинці, як на зло, я зачепилася й ледве не полетіла головою донизу. Вилаявшись, вчасно схопилася за поручень і поглянула на підбори. Зрештою, які б вони не були зручними, утім все одно підвели. Переступивши ту кляту сходину, перевела подих і пішла до виходу. Почувши ім’я Даніель, я зупинилася. Оглянувшись, побачила двох поліціантів, які про щось жваво розмовляли. Мою увагу привернув високий, статний чоловік із зав’язаним у пучок волоссям, який у жилеті з написом «поліція» стояв до мене спиною. Коли він повернув голову вбік, то помітила, що його скроні були виголені.

Даремно я не пішла відразу. Чоловік озирнувся й, підвивши очі, поглянув прямісінько на мене. Ну що ж, сама винна. Час на втечу був втрачений. Махнувши рукою колезі, Даніель не відводив від мене погляду й почав повільно наближатися. Якого біса він так прискіпливо дивиться?

— Міс Авраменко, не очікував вас тут зустріти! — оглянувши мене з ніг до голови, усміхнуся.

— Прийшла дізнатися, як проходить розслідування у справі про вбивство сестри! — занадто різко промовила.

Даніель нахмурився. Нас розділяли два кроки, але й цього вистачило, щоб моє хвилювання та злість накрили мене, ніби лавина.

— Мені дійсно шкода!

Я дивилася йому у вічі й нічого не відповіла. Шкода йому? Він навіть не може уявити, як мені боляче й тяжко.

— Я навіть не можу уявити, як вам боляче й тяжко! — ніби прочитавши мої думки, промовив.

Я була у ступорі. Він знову усміхнувся та зробив ще один крок.

— Даніелю! Терміновий виїзд! — декілька чоловіків у камуфляжах пробігли повз нас.

Нарешті, нарешті...

А то я вже не витримую цей погляд!

Даніель

Зустріти у відділку Мирославу Авраменко було досить неочікувано. Не думав, що після всього, що вона пережила, дівчина наважиться повернутися.

Справу відносно Вероніки Авраменко закрили. Мотивували тим, що докази про вбивство були відсутні, тому це лише «самогубство» й «закриваємо справу» звучало в нашому кабінеті від полковника Вільнюса.

— А як же доведення до самогубства? Вона не могла просто так накласти на себе руки, нам варто продовжити розслідування!

Розумів, що сперечатися з полковником не було сенсу, однак мене це не зупинило. Вільнюс лише гнівно щось буркнув, відвернувся й сказав, що справа закрита, адже у відділку й так багато роботи.