Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Я танцювала, ні про що не думаючи. Музика то прискорювалася, то сповільнювалася… грали гітари, шаруділи маракаси…. І здавалося, що зупинитися не було можливості. Сяючи від радості, Аліса з Зарою кружляли, притримуючи подоли суконь, що розвивалися.

Захоплювало дух! Не передати словами тих почуттів, тих емоцій, які ти відчуваєш, кружляючи захоплений у вихорі звуків.

Раптом перед очима майнула червона пелена. З'явилося відчуття, що хтось за мною спостерігає.

Різко зупинившись, обернулася. Однак за мною знаходилася лише невелика галявина, що поросла травою, а за нею тягли до небосхилу свої крони дерева. І хоч не було навіть натяку на присутність там хоч когось, почуття занепокоєння мене залишати не захотіло.

Зійшовши з помосту, постояла, вдивляючись у тіні від стволів дерев. Темрява повільно огортала все навколо, замінюючи промені сонця.

Якось машинально схопивши амулет, подарований Ксандром, я мимоволі крутила його в руках.

Чомусь здавалося не правильним безтурботність навколишнього світу. Була дивною невідповідність радості, спокою та задоволення ззовні з внутрішньою панікою та занепокоєнням.

 – Скоро запалять багаття – зупинилася біля мене Зара – піду я, за Ростиком… – а потім, глянувши на мою задумливе обличчя, спитала: – Щось трапилося?

– А? – моргнувши, перепитала я, відразу виправляючись: – Ні. Все в порядку, не хвилюйся.

 – Не обнадіяла – дещо насупилась дівчина – Але гаразд – знизала Азарія плечима, давно вже змирившись з усіма моїми дивностями – До вечора! – махнула вона і попрямувала до міста.

«Це вона надовго – подумала я, намагаючись відволіктися від нав'язливих і не дуже приємних думок і почуттів – адже Ростимир живе в протилежній частині міста… – продовжувала розмірковувати я – А ще й міс Вулд спочатку чаю запропонує, а потім спробує відмовити дівчину. Мовляв, Ростик ще дитина як-не-як... »

Стало шкода бідного Ростимира.

З самого народження бідна дитина була обділена природою, як і її мати. Зараз Софія – Ростика мати – знаходиться в якійсь столичній лікарні, зі страшним діагнозом – дифтерія. Зара казала, що лікарі дали їй термін ще близько двох тижнів, але це найбільше... Жінка й так довго боролася, небажала залишати сина, але хвороба взяла своє.

Сам хлопчик ще не знає про те, що навряд чи більше побачить матір живою. Ростику нічого не говорили, боячись, що його відчай переросте в психічний зрив і не пощадить зір.

Так, у хлопчика занадто великі шанси залишитися сліпим.

 – А куди це Зара? – підбіг Рене, перериваючи потік роздумів.

 – За Ростиком – глухо озвалася я, сама здивувавшись голосу і пояснила: – вона ж обіцяла.

 – А… точно – ляснув хлопець себе по лобі.

Коли Рене втік у натовп також раптово, як і з'явився, я твердо вирішила прогнати сум і занепокоєння, що з'явилися казна-звідки.

Обійшовши весь «ярмарк» по колу, зупинилася біля прилавка з оберегами. Мене швидко привабили численні амулети, браслетики та кільця. Через якісь хвилин десять я і зовсім забула про думки, що до цього тяжіли мою голову...

Музика почала стихати поки на пагорбі остаточно не запанувала тиша. Барабанщики забили дріб, а їм вторували шорохи маракасів.

– Почалося… – прокотився шепіт по натовпу.

Так, щороку з ритуального запалення багаття влаштовують справжнісіньку забаву. Претендент обирається рандомно і цей вибір справді є якоюсь подобою конкурсу.

– Дорогі городяни! – вийшов на помост градоправитель, а разом із ним ще троє представників нашої вищої міської влади.

Як не дивно, представників магістрату хоч і надсилалися до нас зі столиці (щоб король стежити за нами міг), всі вони не гидували нашим містечком, і не соромилися того, що живуть так далеко від столиці. Та що там, у багатьох вже навіть своєї сім'ї тут є (решта лише рік тому прибула і їм лише років по вісімнадцять-двадцять, тож, швидше за все, попереду).

 – Ми розпочинаємо наш щорічний ритуал запалення багаття! – по натовпу прокотився сміх. Адже й справді – називати цю майже гру ритуалом було трохи дивно.

 – Цього року внесено пропозицію провести вибори претендента по-новому – заговорив смуглявий хлопець, який стояв ліворуч від градоправителя. До речі він теж був із новеньких… – цього разу правила такі: хто спіймає «удачу за хвіст», той і понесе священне полум'я Евридани.

Юнак говорив загадками, які, судячи з шепоту, розгадати не зміг ніхто. Але, незважаючи на це, народ був дуже заінтригований.

На поміст вийшла Ліліт – племінниця градоправителя. Вона була однією з небагатьох, хто сьогодні порушував звичний «дрес-код» свята. На дівчині красувався шкіряний брючний костюм, який трохи нагадував ті, що використовуються жокеями. Довге темно-коричневе волосся було туго стягнуте в низький хвіст, а яскраво-коричневі очі світилися азартом. Ліліт була трохи старша за Зару, тому їй з «малечею» поратися було нецікаво. І саме тому вона й не увійшла до нашого дружного колективу. Проте стосунки у нас були дуже теплі.

Навряд чи хтось очікував її тут сьогодні побачити, адже дівчина поїхала на все літо на практику до столиці.

 – Ну що? Сумували? – підморгнула дівчина натовпу – ну, хто готовий «ловити удачу за хвіст»?

Діставши з якоїсь подоби сагайдака незрозумілу палицю, вона якимось особливим чином натиснула на вигравірувані там руни. Предмет охопило легке сяйво, а потім він перетворилася на лук.

– Вау... – не стримала заздрісного зітхання Хельга.

– Поїхали, – махнула Ліліт натовпу, і, почувши схвальні окрики, додала: – починаємо!

Втікши з помосту, дівчина блискавично застрибнула на дах одного з прилавків і побігла по колу, оббігаючи народ великою дугою. І, зупинившись приблизно посередині високо над людьми, вона сіла на одне коліно.

Направивши лук униз, Ліліт натягла тятиву. І в ній як за помахом чарівної палички сама собою матеріалізувалася стріла, обвита лозою якоїсь рослини.

Народ, що до цього тихо спостерігав це дійство, при появі настільки елегантної «зброї» здивовано ахнув. Дівчина ж направила лук у бік вогнища, трохи забираючи вниз. Тобто, суто теоретично, стріла полетить прямо над маківками натовпу. Відпустивши тятиву, «валькірія» видихнула і струснула головою. Знову натягла тятиву... І... Стріла стрімко полетіла, як я й передбачала, над людьми і майже долетіла величезного до розміру дров, завмерши в чиїсь руці.