Читати книгу - "Школа непотрібних дітей, Світлана Бонд"

За місяць її роботи в школі він встиг довести її до нервового тику; однією своєю появою змушував ненавидіти школу і все, що з нею пов'язано. Судячи з вічно незадоволеного обличчя Віри, вона не дуже горіла бажанням працювати в школі, тут було щось ще.

Минуло двадцять хвилин від початку уроку, як у клас зайшов Данило. Він рухався так тихо, що, здавалося, встигне дістатися своєї парти, поки Віра Андріївна пише умову задачі. Але варто було йому зробити крок, як почувся дратівливий голос учительки.

– Стояти! – не обертаючись, вона знала, що він там.

Данило послухався. Засукав рукава худі, скинув рюкзак і глянув на Віру Андріївну.

– Що цього разу? – вона роздратовано махнула підборіддям.

– Приходити не хотілося.

У будь-який інший день Віра Андріївна влаштувала б істерику за чесність, але сьогодні пішла іншими методами, бо не хотілося зривати урок за примхами цього вискочки.

– Так, Островерхий, у мене немає настрою з тобою сваритися, просто сідай, – вона вказала рукою і взяла підручник.

Продовжувати урок у звичному ритмі вже не виходило. Через кілька хвилин у клас увірвалася Віка. В короткій сукні, з ідеальним макіяжем, через який вона, напевно, запізнилася. Забувши всі гарні манери, дівчина пішла до свого місця, але через кілька кроків вчителька нагадала про себе:

– Варто навчити тебе ввічливості. З такою поведінкою тобі ніде не будуть раді.

Віка зупинилася і показово цокнула, демонструючи, що авторитет учителя для неї ролі не грає. Вона звикла, що більшість її вибриків навмисно забувається. Завжди й усіма. Тільки не класним керівником. На відміну від більш досвідчених і непідступних учителів, Віра ставилася до всіх однаково. До неї неможливо набитися в улюбленці, що вже саме по собі дратувало.

– Ну, вчіть, – Віка оперлася спиною об стіну. – Наприклад?

– Вибачте за запізнення, – почала вчителька. – Це був останній раз, я так більше не...

– Я вас вибачаю, – заслухалася Віка, розгойдуючи в руках дорогу шкіряну сумку. Через деякий час їй дійшло, що вона сказала. – Ой, вибачте, Віро Андріївно, це був перший і останній раз, я так більше не буду.

 – Іди вже.

Віка кивнула і рушила в бік першої парти, але на половині шляху згадала:

– Директор викликав до себе Лізу Вернер. Сказав, що терміново.

– А почекати він не може? – Віра обурено підняла брови.

– Ну, ви ж його знаєте.

Віктор Григорович не прощав ні запізнень, ні відмов, а будь-яке непідкорення – немов зрада батьківщини.

Лізі довелося піти. Вона шукала підтримку в очах Даші, з надією дивилася на вчительку, яка навіть якби мала можливість, не могла нічим допомогти. Одне тішило: її викликали на уроці, коли всі чули, куди й до кого, значить, вона повернеться.

Так думала і Даша... Перші двадцять хвилин з моменту зникнення Лізи. Коли продзвенів дзвінок на перерву, вона занепокоїлася.

До неї підсів Женя:

– Вона не повернулася. Може, варто втрутитися?

– Ходімо, – відгукнувся Данило з сусіднього ряду.

Вони зупинилися біля вікна, недалеко від кабінету директора. Поруч знаходилася учительська та бібліотека, навпроти них – сходи. Далі коридори за двома напрямками, в одному боці були молодші класи, в іншому – середні. На третьому поверсі – старші, де навчалися друзі. А на першому розташовані всі найважливіші об'єкти, на думку дітей, які ніяк не пов'язані з основними предметами: всіма улюблений хол для важливих заходів, актова зала, їдальня і два спортзали.

У школі хоч і давали нормальний рівень знань, але це похмуре місце з позбавленими смаку блакитними та сірими стінами пригнічувало набагато сильніше, ніж сонні пики вчителів уранці, а безглузді закони, які діють на всій території школи, змушували багатьох ненавидіти цей заклад ще більше.

Підлітки гіпнозували двері директора, поки вони не відчинилися. Ліза вийшла і звернула до сходів. В останню мить помітила однокласників, що злякано витріщалися на неї, тому довелося підійти.

– Нас не повинні бачити разом, зустрінемося в класі, – проговорила вона.

І знову до сходів.

– Вони зрозуміли, що я все знаю і можу комусь розповісти, – Ліза зупинилася біля своєї парти. – Вони хотіли повернути нас із Женею до п'ятої школи, нібито там безпечніше. Тоді я сказала, що в такому разі про їхню діяльність знатимуть всі. Треба було бачити їхні обличчя! – вона засміялася. – Обличчя, які розуміють, що нічого не зможуть мені зробити, бо експеримент не закінчено. І пам'ять стерти не можна, знову ж таки, через їхні експерименти. Їм доведеться діяти за моїми правилами... А нам – за їхніми. Ми в безпеці, поки ніхто нічого не знає.

7

Вже вкотре Даша повернулася додому пізніше дозволеного й одразу пошкодувала про це. Тому що від уваги матері не втекла посмішка доньки, ніяк не пов'язана з успіхами в школі. У щоденнику с початку вересня зникли високі оцінки, а звинувачувала мати в цьому тільки одну людину, що для Даші була найближчою.